Пурим і Голокост
Необхідна передмова
Я збирався написати цей пост на Пурим. Але не написав. А зараз шановний рав Кочубієвський поставив мені запитання про те, як я поясню такі дві тонкі теми як вердикт Амана про знищення всього єврейського народу та Голокост.
Можливо, сам рав Кочубієвський, запитання про Пурим і Голокост, поставив як два окремих складних запитання. Але в моєму уявленні це якраз одне запитання. Пурим дає можливість пояснити Голокост, тому що якщо проаналізувати ситуацію, в якій стався указ Амана, то ми можемо висунути гіпотезу про те, що тут простежується певний патерн, і екстраполювати висновки на наступну й сьогоднішню ситуацію.
Щоб розуміти, наскільки інтелектуально й морально небезпечна ця тема, треба навести цитату одного з найвпливовіших єврейських релігійних авторитетів періоду після Голокосту — Любавицького Ребе (Sefer HaSichot 5751 Vol.1 p.233):
"There is absolutely no rationalistic explanation for the Holocaust except for the fact that it was a Divine decree … why it happened is above human comprehension – but it is definitely not because of punishment for sin"
«Немає абсолютно жодного раціонального пояснення для Голокосту, окрім того, що це було за постановою Всевишнього … чому це сталося — вище за людське розуміння, — але безумовно не через покарання за гріхи»
(цитата за Belief After the Holocaust // chabad.org)
Отже — так, я розумію, що будувати гіпотези про те, що на думку великого мудреця і праведника перебуває за межами людського розуміння, — це шлях, на якому складно уникнути помилок. Але усвідомлюючи, наскільки інтелектуально й морально небезпечна ця праця, я вважаю її необхідною, і більше того — відмову від неї значно небезпечнішою.
До дуже важливої тут позиції Любавицького Ребе ми повернемося й спробуємо зрозуміти, чому вона є такою, не обмежуючись лише тим, що вона видається епістемологічно незадовільною для людини, яка вважає розуміння задумів Всевишнього першочерговим завданням для того, хто мислить виходячи з передумови про Його існування.
Пурим
Отже, розгляньмо ситуацію, в якій відбулися події Пуриму. Євреї в ґалуті (вигнанні), відомому як Вавилонський полон (Babylonian captivity). Саме про нього говорить знаменитий 137-й (за масоретською нумерацією) псалом «На ріках Вавилонських» («By the rivers of Babylon»), у якому з'явилася формула:
אִם־אֶשְׁכָּחֵךְ יְרוּשָׁלָ͏ִם תִּשְׁכַּח יְמִינִי תִּדְבַּק־לְשׁוֹנִי לְחִכִּי אִם־לֹא אֶזְכְּרֵכִי אִם־לֹא אַעֲלֶה אֶת־יְרוּשָׁלַ͏ִם עַל רֹאשׁ שִׂמְחָתִי
Якщо я забуду за тебе, о Єрусалиме, — хай забуде за мене правиця моя! Нехай мій язик до мого піднебіння прилипне, якщо я не буду тебе пам'ятати, якщо не поставлю я Єрусалима над радість найвищу свою!
If I forget thee, O Jerusalem, let my right hand forget her cunning. Let my tongue cleave to the roof of my mouth, if I remember thee not; if I set not Jerusalem above my chiefest joy.
(переклад українською за Іваном Огієнком)
Перський цар Кір (כוֹרֶשׁ) видає указ, що дозволяє євреям повернутися до Єрусалиму і розпочати відбудову Храму (Ezra 1:1-4):
מִי-בָכֶם מִכָּל-עַמּוֹ, יְהִי אֱלֹהָיו עִמּוֹ, וְיַעַל, לִירוּשָׁלִַם אֲשֶׁר בִּיהוּדָה; וְיִבֶן, אֶת-בֵּית יְהוָה אֱלֹהֵי יִשְׂרָאֵל--הוּא הָאֱלֹהִים, אֲשֶׁר בִּירוּשָׁלִָם.
Хто між вами з усього Його народу, нехай буде Бог його з ним, і нехай він іде до Єрусалиму, що в Юдеї, і нехай будує дім Господа, Бога Ізраїлевого. Це той Бог, що в Єрусалимі.
Whosoever there is among you of all His people--his God be with him--let him go up to Jerusalem, which is in Judah, and build the house of the LORD, the God of Israel, He is the God who is in Jerusalem.
(переклад українською за Іваном Огієнком)
Частина народу з Зоровавелем (Zerubbabel) повернулася, але у зв'язку з труднощами, що виникли, відбудову Храму було призупинено.
Більша ж частина євреїв, замість того щоб вирушати до зруйнованої непристосованої для життя країни, залишилася у комфортному ґалуті, де були всі можливі на ті часи блага цивілізації. Вельми красномовними є імена головних героїв Сувою Естер: це сама Естер — ім'я якої походить від вавилонської богині Іштар (Ishtar) — та Мордехай, ім'я яке означає «живий бог Мардук (Marduk)» — головне божество пантеону Вавилонії, а також той факт, що цар, дружиною якого була Естер, не знав, що вона єврейка, — тобто зовнішньо її належність до народу жодним чином не виявлялася (дотримання звичаїв, виконання заповідей).
І ось у цей час країна, в яку євреї вже так комфортно почали вбудовуватися, несподівано стає ворожою. Аман (Haman) організовує видання указу царя Ахашвероша (Ahasuerus) про знищення єврейського народу. Але його дружина — цариця Естер згадує, що вона єврейка, і розповідає про це цареві, який до того про це навіть не знав. У підсумку єврейський народ, бувши за крок від знищення, виживає, євреї згадують що вони євреї. І вже після Ахашвероша цар Дар'явеш (Dareyavesh) (можливо, Дарій II (Darius II)) — син Естер (згідно з традиційним і найбільш логічним тлумаченням) дає нове розпорядження євреям повернутися й відбудувати Храм, і більшість євреїв повертаються (алія Ездри (Ezra)) та відбудовують Храм у Єрусалимі.
Що загалом відбувається: народ Ізраїлю, який намагається ухилитися від своєї місії й навіть забути своє призначення, опиняється на краю загибелі, яка підштовхує його до повернення до місії, призначеної цьому народові.
Голокост
У цій історії ми бачимо до болю знайомий патерн, але вже повторений із посиленою жорстокістю.
На початку цієї історії голові перської імперії Кірові відповідає монарх іншої великої імперії — король Георг V (George V). 2 листопада 1917 року міністр закордонних справ Великої Британії Артур Бальфур публікує декларацію:
His Majesty's Government view with favour the establishment in Palestine of a national home for the Jewish people, and will use their best endeavors to facilitate the achievement of this object.
Уряд Його Величності з схваленням розглядає питання про створення в Палестині національного осередку для єврейського народу та докладе всіх зусиль для сприяння досягненню цієї мети.
А 24 липня 1922 року Ліга Націй затверджує Його Величність Короля Великої Британії (His Britannic Majesty) як мандатарія Палестини для реалізації цілей, зазначених у декларації Бальфура.
Як і після указу Кіра, частина євреїв прямує до Палестини. І так само, як у Зоровавеля, процес стикається з певними труднощами й перешкодами.
Але більша частина євреїв вирішує нікуди не їхати й нічого не відбудовувати. Більше того, це практично одноголосна позиція релігійних лідерів народу: не треба нікуди їхати, поки не прийшов Машіах. Рав Кук пише про початок ґеули, але більшість рабинів не йде за ним.
Євреї, які майже дві тисячі років повторювали клятву: «Якщо я забуду за тебе, о Єрусалиме, — хай забуде за мене правиця моя, нехай мій язик до мого піднебіння прилипне», — не прямують масово до Єрусалиму.
Більше того, релігійні лідери посилаються на «три клятви» з Талмуду (Ketubot 111a), що забороняють масове повернення до Землі Ізраїлю.
Тобто вони не просто не поїхали відбудовувати Храм, вони сказали «наша релігія забороняє це робити».
При цьому вони продовжували святкувати Пурим — не проводячи жодних паралелей.
І сталося те, у що неможливо було повірити: найбільш (або принаймні одна з найбільш) раціональна, прагматична й освічена нація в Європі божеволіє. До влади приходить параноїк, який вважає безсумнівним фактом те, що євреї спеціально завозили чорношкірих до Німеччини «з тією ж підлою метою — через кровозмішення завдати якнайбільшої шкоди ненависній білій расі» (див. «Mein Kampf» на сайті Яд Вашем), і тому подібне. І мільйони фанатично йдуть за ним.
Як і Аман, нацисти розробляють план «остаточного вирішення єврейського питання» — шляхом знищення євреїв.
В Європі спалахує пожежа, що названа грецьким словом Голокост — «всеспалення». У якій загинула частина моїх предків і родичів, як, імовірно, і в багатьох з тих, хто читає цей текст.
І в багатьох із тих, хто прийняв фарисейську, особливо християнську (а християнство — це відгалуження саме фарисейської теології), концепцію Бога, виникло закономірне запитання: «Де був Бог під час Голокосту?» Вони думали, що Бог — це добренький дідусь із довгою сивою бородою, що восідає на хмаринці. Але такого Бога немає — як показує історія. Тобто якщо він є, то він такий, яким він описаний у Танаху:
כִּי יְהוָה אֱלֹהֶיךָ, אֵשׁ אֹכְלָה הוּא: אֵל, קַנָּא
Бо Господь, Бог твій, — Він палючий огонь, Бог заздрісний.
For the LORD thy God is a devouring fire, a jealous God.
(Dvarim/Deuteronomy 4:24, переклад українською за Іваном Огієнком)
У Рамбама є геніальне місце, де він ніби розкриває цю думку; міркуючи про Всевишньог о, він пише:
והמשל בו – האש: תתיך קצת הדברים ותקפיא קצתם, ותבשל ותשרוף ותלבין ותשחיר
(у класичному перекладі Ібн Тібона)
А приклад тут: вогонь. Одне він плавить, інше робить твердим. Він варить, і він завдає опіків. Він відбілює, і він чорнить.
Як «весело» вогонь горить у каміні, створюючи домашній затишок, так само «весело» він може спалити дім із його мешканцями. Це залежить не від зміни природи вогню, а від змін у поведінці тих, хто з ним взаємодіє.
І станеться, як Господь радів був вами, коли робив вам добро, і коли розмножував вас, так буде радіти Господь вами, коли вигублятиме вас та коли винищуватиме вас
כַּאֲשֶׁר-שָׂשׂ יְהוָה עֲלֵיכֶם, לְהֵיטִיב אֶתְכֶם וּלְהַרְבּוֹת אֶתְכֶם--כֵּן יָשִׂישׂ יְהוָה עֲלֵיכֶם, לְהַאֲבִיד אֶתְכֶם וּלְהַשְׁמִיד אֶתְכֶם
as the LORD rejoiced over you to do you good, and to multiply you; so the LORD will rejoice over you to cause you to perish, and to destroy you
(Dvarim/Deuteronomy 28:63, переклад українською за Іваном Огієнком)
Том у й молитва не може «змінити настрій» чи змінити властивості Всевишнього, чи спрямувати Всевишнього на інший шлях. Молитва може змінити лише того, хто виголошує молитву, — і зробити його не тим, хто розплавиться, а тим, хто затвердіє від вогню, не тим, хто буде спалений, а тим, хто буде зігрітий.
Те саме діє, коли лідери народу моляться за народ. Коли Моше звертався з молитвою до Всевишнього з проханням врятувати народ, він не змінив настрій Всевишнього, він змінив властивості народу, частиною й лідером якого він був.
Як я вже писав у «Metaphysics of War» («Метафізика війни»): метафізичний рівень причин — це: навіщо Всевишній (можете назвати це «Всесвіт», «світ», «життя») допускає, щоб це відбувалося з нами (з людиною у випадку хвороби, з нацією у випадку війни), за що нам послано цю війну чи хворобу і, найголовніше: що ми маємо усвідомити й у собі змінити.
Тому наша відмова від спроб зрозуміти — це знецінення спроби Всевишнього нам пояснити. А якщо ми взагалі припускаємо існування Всевишнього, то Всевишній говорить із нами не лише через дав ні священні тексти, а й узагалі через все, що відбувається у світі. Ми не маємо способу розуміти й узагалі міркувати безпомилково, але ми маємо гарантований спосіб помилятися — це відмова від спроб зрозуміти.
Повертаючись до передмови
Ми знову повернемося до запитання: чому великий мудрець і праведник, один із найвпливовіших єврейських релігійних лідерів, не міг дати відповідь на запитання про причини Голокосту. Лист, який ми процитували вище, було написано як відповідь на позицію частини харедимних рабинів: це було покарання за те, що недостатньо суворо дотримувалися заповідей і вчили Тору. Але в їхньому розумінні заповіді — це лише те, що стосується побутових правил: кашрут, омивання рук, заборона працювати в Шаббат, а Тора — це Талмуд.
Любавицький Ребе пише:
How much more so of those who died in the Holocaust, many of whom, as is well known, were among the finest of Europe's Torah scholars and observant Jews
Тим більше [це стосується] тих, хто загинув у Голокості, — як багато з них, як добре відомо, були найкращими серед тих, хто вивчав Тору, та дотримних євреїв у Європі.
Так, він бачив, що причина не в цьому.
Але він не міг сказати: причина — це відмова від Храму, порушення клятви про Єрусалим. Тому що це неможливо сказати, не вийшовши за межі талмудичної традиції фарисеїв, заснованої тими, хто відмовився від Храму (див. мій текст «Sadducees and Pharisees» («Садукеї та фарисеї») — тут без нього не обійтися).
І не можна сказати таке, не сказавши далі: тому вже необхідно виходити з ґалуту й будувати Храм, інакше нас знову чекає катастрофа.
