Капітуляція або припинення вогню
Наша практика показує, що звичний спосіб дій Ізраїлю щодо ворогів: «якщо на нас нападають — ми бомбимо у відповідь, поки сили противника не будуть пошкоджені, потім ідемо на перемир’я і мирно спостерігаємо, як ворог святкує перемогу» (тут слід наголосити: у їхньому розумінні «перемога» жодним чином не визначається кількістю понесених втрат, а саме можливістю цю перемогу проголосити й відсвяткувати) — є згубним, оскільки незмінно призводить до того, що ворог, натхненний черговою «перемогою», відновлює сили, отримує посилену підтримку і знову нападає.
А ось раніше традиційно прийнятий у міжнародному праві спосіб завершення війни шляхом підписання акта капітуляції (instrument of surrende), тобто формального визнання поразки у війні, з покладенням на винну сторону витрат на ведення війни (репарації) і позбавленням її територій (анексії) — працює.
Після підписання актів капітуляції, що супроводжувалися втратою територій, депортаціями та репараціями, — ні Німеччина, ні навіть Японія більше ні на кого не нападали й перетворилися на мирні, цивілізовані та поважні держави.
Давня практика відокремлення стану війни та миру, з офіційним оголошенням війни, а потім — формалізацією її завершення і результатів — є правильною.
А ось ці викрутаси і недомовки — ми начебто воюємо, а начебто й ні, і взагалі воюємо не з сусідньою державою, а з якимись поганими терористами — це результат невігластва, незнання історії й нерозуміння міжнародного права.
Нинішня війна почалася 7 жовтня 2023 року нападом Палестинської автономії (це така автономія на території Ізраїлю, створена відповідно до Ослоських угод) на Ізраїль.
На той момент війну слід було кваліфікувати як «збройний конфлікт неміжнародного характеру» (Non-International Armed Conflict (NIAC)), оскільки автономія знаходиться на території Ізраїлю (див. Де проходять кордони Ізраїлю і що насправді окуповує Ізраїль).
Всупереч ганебній ситуації, що склалася, коли представники Палестинської національної адміністрації засідають в ООН, зображаючи себе жертвою і висуваючи вимоги до Ізраїлю, при цьому відмежовуючись від відповідальності за напад на Ізраїль, Ізраїль від самого початку мав би заявити, що мав місце напад з боку Палестинської автономії на Ізраїль з порушенням угод Осло, і що відповідальність за нього несе не якась група бандитів у Газі, а юридична інституція під назвою «Палестинська національна адміністрація».
Саме на цю структуру було покладено управління відповідними територіями, причому з метою забезпечення миру.
Формальну відповідальність за напад має нести також Організація визволення Палестини, яка була стороною угод Осло.
І ця відповідальність ПНА та ОВП має включати, зокрема, відшкодування шкоди, зокрема шляхом утрати територій з депортацією тих, чий представницький мандат ОВП і ПНА було визнано в межах Ословських угод.
Адже основоположний принцип права: не буває прав без обов’язків; якщо певний суб’єкт має здатність мати права, то він тим самим набуває здатності нести обов’язки.
8 жовтня 2023 року у війну вступив Ліван, здійснивши агресію проти Ізраїлю. Хто такі "Хезболла" (Hezbollah) — ми взагалі не зобов’язані знати, це внутрішня справа Ліванської Республіки. Саме Ліванська Республіка є членом ООН і стороною міжнародних договорів, і саме вона несе відповідальність за агресію, у тому числі шляхом сплати репарацій, втрати (анексії) територій і депортації населення цих територій.
І, таким чином, з 8 жовтня 2023 року війна вже стала міжнародним збройним конфліктом. Сторонами якого є, з одного боку, Ліванська Республіка як суверенна держава, а з іншого — Палестинська автономія, несуверенна, але інституціоналізована автономія на території Ізраїлю.
19 жовтня 2023 року у війну проти Ізраїлю вступив ще один член ООН — Єменська Республіка. І знову ж таки — хто такі "хусити" (houthis) — ми знати не зобо в’язані, агресію вчинила Єменська Республіка, і вона має нести за це відповідальність.
Відмова визнавати міжнародно-правову відповідальність держави за збройні дії інституціоналізованих збройних формувань, які базуються і функціонують на її території, є катастрофічною концепцією, що веде до створення «держав-оболонок» (shell states).
У цій схемі держави-оболонки (shell states) — це формальні структури зі статусом члена ООН (як Ліван і Ємен) або «держави-спостерігача» в ООН (як "держава Палестина"), що отримують виключно права жертви у відповідь на удари і можливість театрально плакати гіркими сльозами виступаючи в Радбезі ООН — як це робить Ріяд Мансур (Riyad Mansour) — але без жодної відповідальності за розв’язання війни, не боячись ані репарацій, ані втрати територій, — захищаючи таким чином агресорів, які ховаються за фасадом.
13 квітня 2024 року у війну на боці Лівану, Ємену та Палестинської автономії вступила Ісламська Республіка Іран, також вчинивши агресію проти Ізраїлю (див. Удар по Ірану). Тобто це не якась окрема «12-денна війна», а та ж сама війна, яка почалася 07 жовтня 2023 року. І вступ до війни на боці агресора сам по собі є участю в агресії.
І, як показує досвід того часу, коли війни ще велися за нормами міжнародного права, а не за фантазіями рожевих хмарних пупсиків, тобто досвід успішного завершення Другої світової війни — війну слід вести так, щоб змусити агресора капітулювати (згадаймо Дрезден, Берлін, Токіо і Нагасакі), і завершувати капітуляцією, з втратою агресором територій, сплатою репарацій і депортацією населення агресора з анексованих територій.
Це забезпечить відновлення миру та порядку. І в цьому повинні брати участь збройні сили всіх держав, зацікавлених у підтриманні міжнародного порядку та миру. Власне для цього й було створено ООН. І це право держави, проти якої було вчинено агресію, передбачене ст. 51 Статуту ООН, яка також передбачає участь інших держав у самообороні («колект ивна самооборона»).
І — так, Резолюція РБ ООН № 242 від 22 листопада 1967 року, яка спеціально для Ізраїлю вигадала нечувану раніше в міжнародному праві (анексії територій Третього Рейху та Японської імперії здійснювалися вже в період чинності Статуту ООН — Нідерландами, Люксембургом, Польщею, СРСР та іншими) — абсурдну заборону позбавляти агресора його територій, навіть якщо вони були захоплені ним незаконно — має бути оголошена протиправною та такою, що порушує Статут ООН.
Агресор має втрачати контроль над територією, звідки почав агресію, доки не компенсує шкоду і не гарантує ненапад. І п. 4 ст. 2 Статуту ООН має трактуватися саме так (а не навпаки, як відбувається зараз).
Останнім часом у дипломатичних колах і навіть серед юристів-міжнародників спостерігається зміщення фокусу в тлумаченні міжнародно-правових норм — від необхідності військового придушення і покарання агресора методами, достатньо жорсткими, щоб повністю відбити бажання починати війни — до необхідності насамперед прагнути до перемир’я з агресором за будь-яку ціну і захисту населення агресора (що відображено і в зміні терміна «право війни» (laws of war) на «міжнародне гуманітарне право» (International humanitarian law (IHL))). На практиці це призводить до протилежного ефекту — кількість військових конфліктів зростає, а відповідно, зростає і кількість жертв цих конфліктів. Заморожені за принципом «неважливо, хто почав, перемир’я — понад усе» війни — ведуть до рецидивів і нових жертв. Якщо ціна агресії недостатньо висока (втрата території, населення, репарації тощо), а агресор упевнений, що зможе укласти перемир’я в будь-який момент — це лише стимулює нові акти агресії.
А ось цей дитячий садок із твітами в соцмережах замість дотримання юридичних формальностей і підписання відповідних документів — треба припиняти. Замість цього має поверн утися розумне й чесне застосування міжнародно-правових процедур.
Публікація на сайті 9 каналу ізраїльського телебачення (російською)
Обговорення в соціальних мережах:
Facebook (російською)
Telegram (російською)