Де юридично проходять кордони Ізраїлю та чим вони встановлені

Загальні зауваження щодо аргументації у суперечках на цю тему

На даний час офіційна позиція, висловлена у резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, документах Міжнародного суду ООН (МС ООН), Міжнародного кримінального суду (МКС) і навіть Верховного Суду Ізраїлю, та якої дотримується абсолютна більшість юристів-міжнародників, полягає в тому, що Ізраїль наразі окупує певні "палестинські території". Під ними зазвичай розуміють Західний берег річки Йордан, східну частину Єрусалиму та Сектор Гази.

Проте, незважаючи на те, що в сотнях документів використовується міцно усталений штамп "Occupied Palestinian Territory, including East Jerusalem" (окуповані палестинські території, включаючи Східний Єрусалим) та "Israel, the occupying Power" (Ізраїль, окупаційна держава), дуже складно знайти дійсно правовий аналіз, який би пояснював, чому ці території є окупованими і де, власне, проходять кордони Ізраїлю відповідно до міжнародного права.

Загалом можна констатувати, що тактика тих, хто доводить, що Єрусалим, Західний берег і Сектор Гази перебувають під окупацією, полягає в тому, щоб якомога частіше і в якомога більшій кількості документів вживати вирази: "окупація", "окуповані території" та "Ізраїль, окупаційна держава".

Таким чином, частота повторення створює враження, що це щось давно встановлене, загальновизнане, і, відповідно, не потребує обґрунтування.

Дуже характерним у цьому плані прикладом є довід, представлений представниками Палестинської національної адміністрації до Міжнародного кримінального суду у справі ICC-01/18 при винесенні рішення про те, чи є "Західний берег, включаючи Східний Єрусалим і Газу" територією Ізраїлю чи окупованою Ізраїлем територією "Держави Палестина":

"The West Bank, including East Jerusalem, and the Gaza Strip, are consistently referred to by the international community, including the UN General Assembly and the UN Security Council, as the occupied Palestinian territory, leaving no doubt as to who has title to this particular territory"

(Див. п. 34 рішення МКС від 5 лютого 2021 року)

Ось такий правовий аргумент: усі постійно називають цю територію окупованою палестинською, отже, немає сумнівів, кому ця територія належить.

І Міжнародний кримінальний суд у Гаазі з цим доводом погодився: 5 лютого 2021 року МКС виніс Рішення про те, що юрисдикція Суду поширюється на території Гази та Західного берега, включаючи "Східний Єрусалим", "окуповані Ізраїлем". 3 березня 2021 року Прокурор МКС відкрив розслідування воєнних злочинів, скоєних на цих територіях, а 21 листопада 2024 року видав ордери на арешт на Прем'єр-міністра та Міністра оборони Ізраїлю.

Однак насправді такий спосіб аргументації не є правовим. І він не є правовим навіть тоді, коли його використовують люди у судових мантіях.

Правовий підхід полягає у формулюванні загальних правових норм, застосовних до ситуації, та висновків на основі встановлених фактів. Причому "правова норма" означає, що ця норма діє в аналогічних ситуаціях, тобто якщо ми говоримо про кордони та окупацію, ми повинні спочатку визначити правила, які застосовуються в цілому до кордонів та окупації, а не тільки щодо Ізраїлю, але й повсюдно.

Норми міжнародного права, що підлягають застосуванню

Таким чином, дотримуючись суто правового підходу, ми спочатку сформулюємо правові норми та принципи, а потім зробимо з них висновки.

Як видно, цей підхід принципово протилежний тому, який прийнятий на даний час.

І ці принципи, попри свою уявну простоту та очевидність, призводять до висновків, які є протилежними як позиції більшості документів ООН, так і позиції Верховного Суду Ізраїлю.

Ці принципи є такими:

(1) Територія держави – це територія в межах кордонів цієї держави.

(2) Договір про кордон між сусідніми (суміжними) державами встановлює лінію кордону між ними.

(3) Окупацією може вважатися лише захоплення збройними силами держави території, яка знаходиться за межами кордонів цієї держави.

(4) Бажання, навіть дуже сильне, навіть нестерпне, створити свою державу на території іншої держави, саме по собі не є підставою вважати цю територію окупованою, і не змінює існуючих державних кордонів.

Кожен із цих принципів, на нашу думку, повинен вважатися нормою міжнародного права, у сенсі Article 38(1) of the Statute of the International Court of Justice (статті 38(1) Статуту Міжнародного Суду ООН), і, як показує наш досвід професійних дискусій на цю тему, навіть ті юристи, які є затятими противниками Ізраїлю, не можуть заперечувати правильність жодного з цих чотирьох принципів.

Застосування цих принципів до питання про те, де проходять кордони Ізраїлю — з урахуванням чинних міжнародних договорів — призводить до висновку, що і Сектор Гази, і те, що в документах ООН прийнято називати "Західний берег річки Йордан, включаючи Східний Єрусалим", є безумовно територією Ізраїлю, а не "окупованою", і навіть не "спорною територією" ("disputed territory").

Розберемо це питання докладніше і відповімо на питання: де саме проходять кордони Ізраїлю, і що Ізраїль насправді окупує?

Історія

Мандат Ліги Націй на Палестину

З 1922 року територія Палестини (включаючи територію нинішньої Йорданії) керувалася Великою Британією, відповідно до Mandate (Мандату) Ліги Націй.

Сам текст Мандату вказував, що вся ця територія, в тому числі й та, де зараз розташована Йорданія, спочатку передавалася в таке управління "in favour of the establishment in Palestine of a national home for the Jewish people" (на користь заснування в Палестині національного осередку для єврейського народу).

Потім, 16 вересня 1922 року, був прийнятий Трансйорданський меморандум (https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%B8%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BC%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%83%D0%BC), який виключив територію нинішньої Йорданії з територій, призначених для єврейських поселень. А 25 травня 1946 року, створене на цій території Хашимітське Королівство Трансйорданія здобуло незалежність.

План ООН щодо поділу Палестини і т.зв. "Кордони 1947 року"

29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію № 181 "Будучий уряд Палестини".

Ця резолюція рекомендувала створення двох незалежних держав — єврейської та ще однієї арабської (на додаток до вже незалежної Йорданії) — на території Підмандатної Палестини, яка все ще перебувала під управлінням Великої Британії.

У дискусіях про поточні події іноді доводиться чути про те, що держава Ізраїль нібито є окупантом, оскільки окупує територію, яка була призначена резолюцією для створення арабської держави.

Наприклад, відповідна стаття у Вікіпедії "Арабо-ізраїльська війна (1947–1949)" (https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%B1%D0%BE-%D0%B8%D0%B7%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%B2%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%B0_(1947%E2%80%941949)#%D0%98%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%B8_%D0%B2%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D1%8B), з посиланням на документ ООН "Origins and Evolution of the Palestine Problem", стверджує:

Унаслідок війни близько половини територій, виділених для арабської держави, та Західний Єрусалим були окуповані Ізраїлем.

Також, наприклад, Президент Франції нещодавно заявив: "Mr Netanyahu mustn't forget that his country was created by a decision of the UN".

Однак це юридично хибна позиція. І через її поширеність необхідно детально розібрати правове значення Резолюції 181.

Арабська сторона офіційно відкинула цю резолюцію тоді ж спільною заявою Ліги арабських держав від 15 травня 1948 року (тобто наступного дня після проголошення незалежності Ізраїлю), і розпочала війну проти Ізраїлю, в якій безпосередньо брали участь Єгипет, Сирія, Ліван, Трансйорданія, Саудівська Аравія, Ірак та Ємен.

Але уявімо ситуацію: ввечері 15 травня 1948 року проголошено Декларацію незалежності Ізраїлю, і Ліга арабських держав замість того, щоб виступити із заявою про відхилення Резолюції ГА ООН № 181 та військовою агресією, виступає із заявою про те, що ЛАД, як представник арабського народу, гаряче підтримує викладений у Резолюції 181 план, і підтверджує згоду арабської сторони на його реалізацію.

Питання: Якими, з юридичного погляду, є кордони Ізраїлю в цей момент (15 травня 1948 року) за таких умов?

Юридично правильна відповідь:

Виходячи з тексту Резолюції 181, вона сама по собі не змінювала положень Мандату, не встановлювала кордонів і нікого ні до чого не зобов'язувала. Вона лише рекомендувала план поділу території та "просить, щоб... Рада Безпеки вжила необхідних заходів, передбачених у плані, для його здійснення".

Тобто, за відсутності будь-яких рішень Ради Безпеки, вона не мала жодних юридичних наслідків, навіть за схвалення запропонованого плану арабською та ізраїльською сторонами.

Це не позбавляло сторони можливості в майбутньому укладати договори про нові кордони відповідно до рекомендацій резолюції, але на момент закінчення дії Мандату, оскільки його положення були визнані обов'язковими (що підтвердила сама Резолюція 181) і оскільки до нього не було внесено жодних змін, вся територія на захід від річки Йордан і до Середземного моря, включно з містом Єрусалим, стала територією Єврейської держави (тобто Ізраїлю) на підставі положень самого Мандату з урахуванням положень ст. 22 Уставу Ліги Націй.

Тобто, з точки зору міжнародного права, кордони Держави Ізраїль з 14 травня 1948 року визначалися кордонами тієї території, яку Мандат виділяв для Єврейської держави. І так це залишалося до укладення Ізраїлем договорів про кордони з Єгиптом у 1979 році та з Йорданією у 1994 році, які, втім, встановили кордон по тих самих колишніх мандатних кордонах (що ми розглянемо далі докладніше).

З чого випливає:

1. Кордони території Ізраїлю з 14 травня 1948 року юридично визначалися кордонами Мандату, положення якого не були ніким змінені.

2. Територія Ізраїлю з 1949 року (до 1967) перебувала під незаконною окупацією Йорданії (Західний берег та Єрусалим, незаконно анексовані Йорданією у 1950 році) та Єгипту (Сектор Газа).

"Зелена лінія" 1949 року (або "кордони до 1967 року")

У 1949 році під егідою ООН відбулися переговори Ізраїлю з усіма державами-агресорами, крім Іраку, за результатами яких були укладені угоди про перемир'я по лінії припинення вогню (1949 Armistice Agreements).

Лінія, що розділяла війська після угоди про перемир'я, отримала назву Зелена лінія.

Цю лінію також іноді називають "кордонами до 1967 року" або "кордонами 1967 року".

Наприклад, Резолюція ГА ООН від 2019-12-13 говорить про "збереження принципу співіснування двох держав у межах кордонів, що існували до 1967 року".

Однак самі угоди про перемир'я прямо говорили про те, що:

Demarcation Line is not to be construed in any sense as a political or territorial boundary (Демаркаційна лінія жодним чином не повинна тлумачитися як політичний чи територіальний кордон).

Тобто, насправді жодних "кордонів 1967 року" ніколи не існувало, а була демаркаційна лінія, встановлена угодами про перемир'я, які, навпаки, підкреслювали, що це не кордон, а лише лінія для відведення військ.

Шестиденна війна 1967 року

У ході Шестиденної війни 1967 року Ізраїль захопив Синайський півострів, Сектор Гази, Західний берег річки Йордан, Східний Єрусалим та Голанські висоти.

Синайський півострів згодом було повернуто Єгипту за договором 1979 року.

Решта територій, відвойованих Ізраїлем у 1967 році, як видно з вищевикладеного, повинні вважатися територіями, що юридично належали Ізраїлю з 14 травня 1948 року та звільненими Ізраїлем від окупації ворожих армій.

Юридична різниця між територіями, завойованими у 1948-49 та 1967 роках

Всупереч поширеній думці, не існує абсолютно жодної юридичної різниці між територіями колишньої Підмандатної Палестини (тут ми не говоримо про Синайський півострів та Голанські висоти), контроль над якими був встановлений Ізраїлем у 1967 році та у 1949 році.

В обох випадках контроль над колишньою територією Підмандатної Палестини, спочатку призначеною для створення єврейської держави, був отриманий Ізраїлем у ході війни.

Сучасні кордони та територія Ізраїлю

Що таке кордон держави та територія держави

Державний кордон – це лінія і вертикальна поверхня (умовна), що проходить по цій лінії, які визначають межі державної території (суші, вод, надр та повітряного простору) тієї чи іншої держави, тобто просторову межу дії державного суверенітету.

Територія держави – це територія в межах її кордонів.

Як загальне правило, кордони встановлюються договорами про кордон між сусідніми (суміжними) державами.

Всупереч поширеній думці, кордони не реєструються в ООН чи будь-якому іншому міжнародному органі.

Сектор Гази та кордон між Ізраїлем та Єгиптом

Відповідно до ст. II Договору про мир між Єгиптом та Ізраїлем 1979 року (https://treaties.un.org/doc/publication/unts/volume%201136/volume-1136-i-17813-english.pdf):

The permanent boundary between Egypt and Israel is the recognized international boundary between Egypt and the former mandated territory of Palestine, as shown on the map at Annex II, 1 without prejudice to the issue of the status of the Gaza Strip. The Parties recognize this boundary as inviolable. Each will respect the territorial integrity of the other, including their territorial waters and airspace (Постійний кордон між Єгиптом та Ізраїлем є визнаним міжнародним кордоном між Єгиптом та колишньою підмандатною територією Палестини, як показано на карті в Додатку II, 1, без шкоди для питання про статус Сектору Газа. Сторони визнають цей кордон непорушним. Кожна з них поважатиме територіальну цілісність іншої, включаючи їхні територіальні води та повітряний простір).

Тут головним є питання тлумачення фрази "without prejudice to the issue of the status of the Gaza Strip" (без шкоди для питання про статус Сектору Газа). Зустрічаються думки, що ця фраза сама по собі визначає наявність якогось статусу. Але насправді, зовсім навпаки, вона означає, що статус на момент укладення договору цим договором не визначений і не зачіпається.

Тобто, якщо в договорі сказано, що сторони домовилися про те, що між ними буде побудовано паркан, але "without prejudice to the issue of the color" (без шкоди для питання про колір), це жодним чином не означає, що сторони домовилися про те, що паркан зелений, — сторони навпаки підкреслили, що в договорі немає жодних умов про можливий колір паркану.

Чому ж Сектор Гази був згаданий окремо? Тому, що до договору була додаткова угода "concerning the establishment of full autonomy in the West Bank and the Gaza Strip" (Letter Agreement 1 Additional to The Treaty of Peace of 26 March 19792 Between Egypt and Israel, concerning the establishment of full autonomy in the West Bank and the Gaza Strip), у якій сторони домовилися про початок переговорів щодо модальностей заснування обраного органу самоврядування (адміністративної ради). Тут треба підкреслити, що сторони домовилися лише розпочати переговори про можливе створення органів самоврядування, а не про їх створення, і що предметом переговорів було визначено надання автономії зі створенням органів самоврядування, але аж ніяк не позбавлення Ізраїлю його території чи створення на ній будь-якої іншої суверенної держави.

Таким чином, з моменту набрання чинності цим договором, кордон між Єгиптом та Ізраїлем проходить там, де проходив кордон між Єгиптом та Підмандатною Палестиною, відповідно, по один бік кордону – територія Єгипту, по інший – територія Ізраїлю.

Тобто договір фактично провів кордон там, де він юридично проходив до цього. Але з моменту набрання чинності договором підставою для визначення лінії кордону стали положення цього договору, а не норми Мандату, як це було раніше.

Сектор Гази, який раніше перебував під фактичним контролем Єгипту, перебуває, таким чином, наразі на ізраїльському боці кордону, тобто на території Ізраїлю.

У договорі спеціально вказується, що Ізраїль не має жодних зобов'язань перед Єгиптом щодо статусу Сектору Газа, що випливають з цього договору, окрім зобов'язання брати участь у переговорах про можливе створення органів самоврядування.

Округ Юдея та Самарія ("Західний берег річки Йордан") та Єрусалим, кордон між Ізраїлем та Йорданією

Відповідно до Договору про мир між Державою Ізраїль та Йорданським Хашимітським Королівством від 26 жовтня 1994 року (https://peacemaker.un.org/sites/default/files/document/files/2024/05/il20jo941026peacetreatyisraeljordan.pdf), як затверджений кордон між Ізраїлем та Йорданією були встановлені русла річок Йордан та Ярмук (притока Йордану), і сторони домовилися, що у разі природної зміни русла, кордон слідуватиме новому руслу.

До договору додається карта, на якій відзначений кордон між Ізраїлем та Йорданією. Сама карта свідчить щодо лінії кордону:

"This line is the administrative boundary between Jordan and the territory which came under Israeli Military government control in 1967. Any treatment of this line shall be without prejudice to the status of that territory" (Ця лінія є адміністративним кордоном між Йорданією та територією, яка потрапила під контроль ізраїльського військового уряду в 1967 році. Будь-яке поводження з цією лінією не повинно завдавати шкоди статусу цієї території).

Тут знову, у дискусіях з антиізраїльськими опонентами, зустрічається думка, що фраза "without prejudice to the status of that territory" (без шкоди для статусу цієї території) означає надання цій території якогось особливого статусу, з чого випливає, що хоча ця територія і знаходиться на ізраїльському боці кордону, але вона не є територією Ізраїлю.

Однак:

1. Така думка суперечить самому поняттю "державний кордон" як лінії, що розділяє території суміжних держав.

2. Як зазначено вище щодо чинного договору між Ізраїлем та Єгиптом 1979 року та прикладу з гіпотетичним договором про колір паркану, сама фраза "without prejudice to the status" не встановлює жодного певного статусу.

Таким чином, відповідно до договору між Ізраїлем та Йорданією 1994 року територія на схід від річки Йордан – це територія Йорданії, а на захід – територія Ізраїлю.

Угоди в Осло

28 вересня 1995 року у Вашингтоні було підписано "Israeli-Palestinian Interim Agreement on the West Bank and the Gaza Strip" (Тимчасова угода між Ізраїлем та Палестиною щодо Західного берега та Сектору Газа), неформально відома як "Угода Осло II".

Ця угода не передбачала змін кордону між Ізраїлем та Йорданією, встановленого вищезазначеним договором між ними.

Про те, що ця угода не зачіпає існуючих кордонів, прямо сказано в ст. XXXI(5) Угоди, де було вказано, що питання про кордони — це предмет майбутніх переговорів, а не даної угоди:

"Permanent status negotiations will commence as soon as possible, but not later than May 4, 1996, between the Parties. It is understood that these negotiations shall cover remaining issues, including: Jerusalem, refugees, settlements, security arrangements, borders, relations and cooperation with other neighbors, and other issues of common interest" (Переговори про постійний статус розпочнуться якнайшвидше, але не пізніше 4 травня 1996 року, між Сторонами. Розуміється, що ці переговори охоплюватимуть решту питань, включаючи: Єрусалим, біженців, поселення, заходи безпеки, кордони, відносини та співпрацю з іншими сусідами, та інші питання спільного інтересу).

Таким чином, ця Угода не змінила кордони території Ізраїлю. Отже, вона передбачала створення органу самоврядування на території Ізраїлю.

Ця Угода не передбачала ні створення суверенної держави для арабів, які проживають на цій території, ні поширення її суверенітету на частину території Ізраїлю, і прямо забороняла такі дії в односторонньому порядку, див. ст. XXXI(7) Угоди:

"Neither side shall initiate or take any step that will change the status of the West Bank and the Gaza Strip pending the outcome of the permanent status negotiations" (Жодна зі сторін не повинна ініціювати або робити жодних кроків, які змінять статус Західного берега та Сектору Газа до завершення переговорів про постійний статус).

Відповідно, дії керівництва Палестинської національної адміністрації, які є спробами називати себе "State of Palestine" (Державою Палестина) без згоди Ізраїлю або діяти як незалежна держава, є прямим і недвозначним порушенням Угод в Осло, і, отже, з погляду цих угод, є юридично нікчемними.

Таким чином, на даний час кордон між Ізраїлем та Йорданією, як і раніше, проходить по річці Йордан, а ПНА функціонує на території Ізраїлю відповідно до Угоди Осло II, попри те, що ця Угода була порушена ПНА по низці пунктів, і Ізраїль має всі підстави оголосити її нечинною.

Поняття "Анексія" у міжнародному праві

Анексія у міжнародному праві — це, за визначенням, одностороннє приєднання території іншої держави. Тобто приєднання території іншої держави без її згоди.

Оскільки встановлення кордону між Ізраїлем та Йорданією та з Єгиптом було здійснено шляхом укладення договорів із цими країнами, Ізраїль не може анексувати території, які за цими договорами належать Ізраїлю.

Голанські висоти

Голанські висоти Ізраїль анексував, оскільки приєднав їх (див. Закон про Голанські висоти) без згоди Сирії, якій вони до цього належали.

Із Сирією була підписана лише угода про роз'єднання сил (Separation of Forces Agreement Between Israel and Syria; May 31, 1974), але сторони залишаються в стані війни, оскільки сама угода обумовлювала, що вона не є мирним договором ("This agreement is not a peace agreement").

У зв'язку з цим варто також згадати Резолюцію Ради Безпеки ООН № 497 від 17 грудня 1981 року.

З одного боку, твердження, що міститься в цій резолюції про те, що "придбання території силою є неприпустимим відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй, принципів міжнародного права та відповідних резолюцій Ради Безпеки" — некоректне. Неприпустимим є придбання території шляхом агресії.

Однак насильницьке відбирання територій у агресора є припустимим з погляду міжнародного права (так само, як Німеччина та Японія втратили свої території після Другої світової війни).

А в даному випадку агресором була Сирія. І, відповідно, анексія території агресора є правомірною.

З іншого боку, попри те, що ця резолюція містить явну юридичну помилку, через статтю 25 Статуту ООН до її скасування члени ООН, в тому числі, Ізраїль, зобов'язані дотримуватися її вимог.

Тобто Ізраїль справді має скасувати анексію та вважати їх окупованими, а не анексованими.

Позиції різних інстанцій з цього питання

ООН

Як вже було сказано, ООН використовує штамп "Israel, the occupying Power" (Ізраїль, окупаційна держава) та "Occupied Palestinian Territory, including East Jerusalem" (Окупована палестинська територія, включаючи Східний Єрусалим) у численних документах.

Особливо слід відзначити також Консультативний висновок Міжнародного суду щодо правових наслідків будівництва стіни на окупованій палестинській території від 13 липня 2004 року.

Пункт 78 Консультативного висновку свідчить, що підписання мирного договору між Ізраїлем та Йорданією не змінило того факту, що ця територія окупована Ізраїлем.

З юридичної точки зору це, звичайно, повний абсурд, і рівносильно твердженню, що "абсолютно ніщо не може змінити того факту, що ця територія є окупованою" або "ніколи і за жодних умов, і незважаючи на жодні договори, не можна визнати, що ця територія належить Ізраїлю".

На жаль, доводиться констатувати, що Консультативні висновки Міжнародного суду ООН (які, до речі, не є обов'язковими до виконання) можуть бути помилковими.

Верховний Суд Ізраїлю

Верховний Суд Ізраїлю ніколи не розглядав питання про те, чи встановлюють кордони, проведені в договорах між Ізраїлем та Йорданією та з Єгиптом, кордони Ізраїлю з Йорданією та Єгиптом.

Як сказано у публікації професора David Kretzmer "The law of belligerent occupation in the Supreme Court of Israel" (Право військової окупації у Верховному Суді Ізраїлю):

The factual recognition by Israeli authorities that the applicable law in the occupied territories is the law governing belligerent occupation spared the Israeli Supreme Court from having to decide what elements make up an occupation. While the Court referred to the issue during the Israeli presence in Lebanon in 1982, it later also addressed the question of whether Israel continues to be the occupying power in Gaza following the withdrawal of its forces and settlements from there (Фактичне визнання ізраїльською владою того, що застосовним правом на окупованих територіях є право, що регулює войовничу окупацію, позбавило Верховний Суд Ізраїлю необхідності вирішувати, які елементи становлять окупацію. Хоча Суд посилався на це питання під час ізраїльської присутності в Лівані в 1982 році, пізніше він також розглядав питання про те, чи продовжує Ізраїль бути окупаційною державою в Газі після виведення звідти своїх військ і поселень).

Тобто Верховний Суд Ізраїлю ніколи не виходив із того, що кордони території Ізраїлю розмежовані його договорами з Єгиптом та Йорданією.

Так, у рішенні у справі Mara’abe v. The Prime Minister of Israel від 15 вересня 2005 року Верховний Суд Ізраїлю, під головуванням Aharon Barak, написав:

"The Judea and Samaria areas are held by the State of Israel in belligerent occupation. The representative of the State in the area is the military commander. He is not the sovereign in the territory occupied by the belligerent occupation (see Beit Sourik case, p. 832). His authority is granted to him by public international law concerning belligerent occupation. The legal meaning of this view is twofold: first, Israeli law does not apply in these areas. They were not ‘annexed’ by Israel. Second, the legal regime that applies in these areas is determined by public international law concerning belligerent occupation (see International Court of Justice, 1661/05 Gaza Coast Regional Council v. Knesset et al.). Central to this public international law are the “Regulations Respecting the Laws and Customs of War on Land” established by the Hague Convention of October 18, 1907 (hereinafter — the Hague Regulations). These rules are a reflection of customary international law. The law of belligerent occupation is also set forth in the IV Geneva Convention Relative to the Protection of Civilian Persons in Time of War 1949 (hereinafter — the Fourth Geneva Convention)" (Райони Юдеї та Самарії утримуються Державою Ізраїль у стані войовничої окупації. Представником Держави в цьому районі є військовий командир. Він не є сувереном на території, окупованій унаслідок войовничої окупації (див. справа Бейт Сурік, с. 832). Його повноваження надані йому публічним міжнародним правом, що стосується войовничої окупації. Правове значення цього погляду двояке: по-перше, ізраїльське право не застосовується у цих районах. Вони не були "анексовані" Ізраїлем. По-друге, правовий режим, що застосовується в цих районах, визначається публічним міжнародним правом, що стосується войовничої окупації (див. International Court of Justice, 1661/05 Gaza Coast Regional Council v. Knesset et al.). Основними для цього публічного міжнародного права є “Regulations Respecting the Laws and Customs of War on Land” (Положення про закони та звичаї сухопутної війни), встановлені Гаазькою конвенцією від 18 жовтня 1907 року (надалі — Гаазькі положення). Ці правила є відображенням звичаєвого міжнародного права. Право войовничої окупації також викладено у IV Женевській конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року (надалі — Четверта Женевська конвенція)).

Ця аргументація залишає у юриста враження не правового висновку, а пропагандистського документа: згадка міжнародних конвенцій поряд із висновком про окупований статус зазначених територій явно покликана створити ілюзію, що теза про окупацію обґрунтована нормами міжнародних конвенцій.

Хоча насправді суду слід було спочатку вирішити, чи є дана територія на момент розгляду справи територією Ізраїлю чи територією будь-якої іншої держави, а якщо територією будь-якої іншої держави, то вирішити, чи Ізраїль її окупує. Якщо окупує, то встановити, чи є і окупаційна, і окупована сторони учасниками відповідних конвенцій, коли вони до них приєдналися, і чи були зроблені якісь застереження при приєднанні до конвенції.

Стаття 2 Гаазької конвенції, яка встановлює "Regulations Respecting the Laws and Customs of War on Land" (Положення про закони та звичаї сухопутної війни), говорить, що норми Конвенції є обов'язковими лише для Договірних Держав і лише у тому випадку, якщо в конвенції беруть участь усі воюючі.

Ізраїль не ратифікував цю Гаазьку конвенцію досі, а Палестинська національна адміністрація зробила лише заяву про приєднання до конвенції у 2014 році (див. список учасників цієї конвенції). Але суд, згадавши цю конвенцію у рішенні, чомусь "скромно" обійшов цей момент.

Тож не дарма суд зробив застереження "These rules are a reflection of customary international law" (Ці правила є відображенням звичаєвого міжнародного права). Можна припустити, що судді розуміли, що Гаазька конвенція, згідно з її статтею 2, не застосовується безпосередньо до ситуації, що розглядається, навіть якби окупація мала місце.

Суду чомусь дуже хотілося просунути тезу про те, що Газа та Західний берег окуповані, і вдати, що ця теза ґрунтується на нормах міжнародного права.

Звіт Комісії Леві

Report on the Legal Status of Building in Judea and Samaria (Звіт про правовий статус будівництва в Юдеї та Самарії), також відомий як Levy Report (Звіт Леві), був підготовлений на прохання Прем'єр-міністра Ізраїлю (Benjamin Netanyahu) та Міністра юстиції (Yaakov Neeman) та опублікований у 2012 році комісією під головуванням колишнього судді Верховного суду Ізраїлю Edmond Levy.

У звіті містився розділ "The Status of the Territories of Judea and Samaria under International Law" (Статус територій Юдеї та Самарії відповідно до міжнародного права). Комісія дійшла висновку, що зазначені території не слід вважати окупованими з двох причин:

(1)

"The most reasonable interpretation of those provisions of international law seems to be that the commonly accepted term “occupant” with its obligations is intended to be applied in the case of short-term periods of occupation of the territory of a sovereign state, pending the conclusion of the conflict between the parties and the return of the territory or other agreed settlement. However, Israel’s presence in Judea and Samaria is fundamentally different: its control over the territory has lasted for decades, and no one can foresee when or if it will end at all" (Найбільш розумне тлумачення цих положень міжнародного права, здається, полягає в тому, що загальноприйнятий термін "окупант" з його зобов'язаннями призначений для застосування у разі короткострокових періодів окупації території суверенної держави, до завершення конфлікту між сторонами та повернення території або іншого узгодженого врегулювання. Однак присутність Ізраїлю в Юдеї та Самарії є фундаментально іншою: його контроль над територією тривав десятиліттями, і ніхто не може передбачити, коли і чи закінчиться він взагалі).

(2)

"The territory was seized from a state (the Kingdom of Jordan) whose sovereignty over that territory was never legally and finally confirmed, and which has since relinquished its claim to sovereignty; the State of Israel has a claim to sovereign rights over this territory" (Територія була захоплена у держави (Королівства Йорданія), суверенітет якої над цією територією ніколи не був юридично та остаточно підтверджений, і яка з того часу відмовилася від своїх претензій на суверенітет; Держава Ізраїль має претензії на суверенні права над цією територією).

На наш погляд, перший довід Комісії Леві є недостатньо обґрунтованим. У міжнародному праві немає певних часових рамок, після яких окупація перестає вважатися окупацією, так само як і намір окупаційної сторони припинити окупацію або його відсутність не є критерієм для визнання або невизнання території окупованою.

Що стосується другого доводу, то слід підкреслити, що:

а) Правильніше говорити, не що суверенітет Йорданії "над цією територією ніколи не був юридично та остаточно підтверджений", а що з 14 травня 1948 року це була територія Ізраїлю (за положеннями Мандату), незаконно окупована/анексована Йорданією.

б) На даний момент вже не важливо, чи були у Йорданії права на ці території до укладення договору про кордон між Ізраїлем та Йорданією, важливо лише те, що уклавши цей договір, вона визнала ці території такими, що знаходяться на ізраїльському боці державного кордону.

Висновки

(1) Як видно з вищевикладеного, насправді і Сектор Гази, і Округ Юдея та Самарія (Західний берег річки Йордан), і Єрусалим за міжнародним правом входять до території Ізраїлю, оскільки знаходяться в межах його юридично встановлених кордонів, визначених чинними на цей час договорами з суміжними державами (Єгипет та Йорданія відповідно).

(2) Таким чином, вони аж ніяк не можуть вважатися окупованими. І юридично анексія їх неможлива, оскільки не можна анексувати власну територію.

(3) Чинними документами, що визначають кордони Ізраїлю з Єгиптом та Йорданією, є його договори з Єгиптом (1979) та Йорданією (1994) року. Саме такий спосіб встановлення кордонів (договори з суміжними державами) є прийнятим у міжнародному праві, і, таким чином, Ізраїлю з міжнародно-правової точки зору не потрібно ні прийняття будь-яких рішень, ні підписання будь-яких інших документів для встановлення своїх кордонів. І, так само як і в усіх інших держав у світі, суверенна територія Ізраїлю – це територія в межах його кордонів.

---

Посилання (References)

---

Див. також:

Виктор Агеев, Где проходят границы Израиля и что Израиль на самом деле оккупирует // 9 Канал Израиль, 2024-04-25 (російською)

Див. також: попередня версія матеріалу (російькою)

---

Див. також в нашому блозі:

"Від Нілу до Євфрату": до питання про біблійні кордони Ізраїлю

---