Де проходять кордони Ізраїлю та що насправді Ізраїль окупує

Застосовні норми міжнародного права

У подальших міркуваннях ми виходитимемо з принципів, які, попри свою явну простоту та очевидність, якщо застосувати їх до ситуації, що розглядається, призводять до висновків, що суперечать як позиції більшості документів ООН, так і позиції Верховного суду Ізраїлю.

Ці принципи такі:

(1) Територія держави – це територія в межах кордонів цієї держави.

(2) Договір про кордон між сусідніми (тих, що мають спільний кордон) державами встановлює лінію кордону між ними.

(3) Окупацією може вважатися лише зайняття збройними силами держави території, що перебуває за межами кордонів цієї держави.

(4) Бажання, навіть дуже сильне, створити власну державу на території іншої держави само по собі не є підставою вважати цю територію окупованою.

На наш погляд, кожен із цих принципів слід розглядати як «принцип права, визнаний цивілізованими націями» у тому сенсі, у якому цей термін використано в пункті 1 статті 38 Статуту Міжнародного суду ООН.

Наш досвід дискусій на цю тему серед юристів свідчить, що навіть ті, хто є затятими противниками Ізраїлю, не можуть не погодитися із цими чотирма принципами самими по собі.

Застосування цих принципів до питання про те, де проходять кордони Ізраїлю, з урахуванням чинних міжнародних договорів, приводить до висновку, що і Сектор Газа, і те, що в документах ООН називається «Західним берегом річки Йордан, включно зі Східним Єрусалимом», безсумнівно є територією Ізраїлю, а не «окупованою» чи навіть «спірною» територією.

Розглянемо це питання детальніше, зокрема дамо відповідь на запитання: що ж насправді Ізраїль окупує.

---

Історія

Мандат Ліги Націй на Палестину

З 1922 року територія Палестини (включно з територією нинішньої Йорданії) перебувала під управлінням Великої Британії відповідно до Мандату Ліги Націй. Цей Мандат передбачав, що вся ця територія, тобто включно з тією, де зараз розташована Йорданія, передається під таке управління з метою створення національного осередку для єврейського народу («in favour of the establishment in Palestine of a national home for the Jewish people»).

Потім, 16 вересня 1922 року, було прийнято Трансйорданський меморандум, що виключив територію сучасної Йорданії з числа територій, призначених для єврейського заселення. А 25 травня 1946 року створене на цій території Хашимітське Королівство Трансйорданія отримало незалежність.

План ООН з поділу Палестини та так звані «кордони 1947 року»

29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Резолюцію № 181 "Майбутній устрій Палестини", яка рекомендувала створити на тій частині Палестини, що ще перебувала під британським управлінням, дві незалежні держави – арабську та єврейську.

У дискусіях про поточні події іноді доводиться чути, що Держава Ізраїль нібито є окупантом, оскільки займає територію, яку зазначена резолюція передбачала для створення арабської держави.

Наприклад, у відповідній статті Вікіпедії (англійською) Арабо-ізраїльська війна (1947–1949) із посиланням на документ ООН Походження та історія проблеми Палестини стверджується:

«В результаті війни приблизно половина територій, виділених під арабську державу, та Західний Єрусалим опинилися окупованими Ізраїлем.»

Однак це не відповідає дійсності.

Слід враховувати, що арабська сторона тоді офіційно – загальною заявою Ліги Арабських Держав від 15 травня 1948 р. (тобто наступного дня після проголошення незалежності Ізраїлю) – відкинула цю резолюцію та розпочала війну проти Ізраїлю, в якій безпосередню участь брали Єгипет, Сирія, Ліван, Трансйорданія, Саудівська Аравія, Ірак та Ємен.

А згодом, коли війну було програно і стало зрозуміло, що знищити Ізраїль військовим шляхом неможливо, деякі з переможених зайняли позицію: «Давайте визнаємо резолюцію ООН».

Тільки визнавати її треба було у 1947 році, а не після нищівної військової поразки у 1967 році.

Це все одно, якби Німеччина після поразки у 1945 році сказала: «А давайте все-таки виконаємо положення Мюнхенської угоди 1938 року, і проведемо кордони так, як було передбачено цією угодою».

Таким чином, зазначена Резолюція ООН, яка мала рекомендаційний характер і суперечила початковим завданням Палестинського мандату, але все ж була визнана Ізраїлем (див. Декларацію незалежності Ізраїлю), залишалася актуальною лише до 15 травня 1948 року – до офіційного її відхилення арабськими державами та початку війни проти Ізраїлю. Будь-які намагання розглядати її як підставу для встановлення кордонів після цієї дати є неправомірними

«Зелена лінія» 1949 (або та «кордони до 1967 року»)

У 1949 році під егідою ООН відбулися переговори між Ізраїлем та всіма державами-агресорами, крім Іраку, внаслідок яких було досягнуто угод про лінії припинення вогню (1949 Armistice Agreements).

Лінія розмежування військ після укладення перемир’я отримала назву Зелена лінія (Green Line). Вона суттєво відрізнялася від кордону, передбаченого згаданою Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1947 року: Сектор Газа був захоплений Єгиптом і включений до його складу, а Єрусалим і Західний берег річки Йордан були включені до території Йорданії (Трансйорданії). Ця лінія визначила de facto кордони Ізраїлю до Шестиденної війни 1967 року.

Цю лінію іноді називають «кордонами до 1967 року» («pre-1967 borders») або «кордонами 1967 року» («1967 borders»).

Так, наприклад, у Резолюції ГА ООН від 13 грудня 2019 року йдеться про «збереження принципу співіснування двох держав у межах кордонів, що існували до 1967 року». Хоча, звичайно, до 1967 року сучасна територія Ізраїлю була поділена не між двома державами, а між трьома: Ізраїлем, Єгиптом та Йорданією (Трансйорданією).

Шестиденна війна 1967 року

Під час Шестиденної війни 1967 року Ізраїль захопив Синайський півострів, Сектор Газа, Західний берег річки Йордан, Східний Єрусалим та Голанські висоти.

Згодом Синайський півострів було повернуто Єгипту за договором 1979 року, а решта територій, захоплених у 1967 році, й досі перебувають під контролем Ізраїлю.

Юридична різниця між територіями, завойованими в 1948–49 та 1967 роках

Попри загальноприйняту точку зору, немає жодної юридичної різниці між територіями колишньої підмандатної Палестини (тут ми не говоримо про Синайський півострів та Голанські висоти), контроль над якими Ізраїль встановив у 1967 та в 1949 роках.

В обох випадках контроль над колишньою територією підмандатної Палестини, яка від спочатку була призначена для створення єврейської держави, був здобутий Ізраїлем у ході війни.

Сучасні кордони та територія Ізраїлю

Що таке кордони держави та територія держави

Державний кордон (state border) – це лінія та уявна вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі державної території (суші, вод, надр, повітряного простору) держави, тобто просторові межі дії державного суверенітету.

Територія держави – це територія в межах її кордонів.

Загальним правилом є те, що кордони встановлюються договорами про кордони між сусідніми державами.

Всупереч поширеним твердженням, кордони не реєструються ані в ООН, ані в будь-якому іншому міжнародному органі.

Сектор Газа та кордон між Ізраїлем і Єгиптом

Відповідно до ст. II Єгипетсько-ізраїльського мирного договору 1979 року:

«Постійним кордоном між Єгиптом та Ізраїлем є визнаний на міжнародному рівні кордон між Єгиптом та колишньою підмандатною територією Палестини, як показано на карті в Додатку II, 1, без шкоди для питання про статус Сектору Газа. Сторони визнають цей кордон непорушним. Кожна буде поважати територіальну цілісність іншої, включаючи їхні територіальні води та повітряний простір.»

В оригіналі:

"The permanent boundary between Egypt and Israel in the recognized international boundary between Egypt and the former mandated territory of Palestine, as shown on the map at Annex II, without prejudice to the issue of the status of the Gaza Strip. The Parties recognize this boundary as inviolable. Each will respect the territorial integrity of the other, including their territorial waters and airspace."

Основне питання полягає у тлумаченні фрази «*без шкоди для питання про статус Сектора Газа» ("without prejudice to the issue of the status of the Gaza Strip"). Іноді вважають, що ця фраза сама по собі визначає якийсь особливий статус. Але насправді все навпаки: вона означає, що на момент укладення договору статус Сектора Газа не визначається та не зачіпається цим договором.

Тобто, якщо в договорі вказано, що сторони домовилися побудувати між ними паркан, але «без шкоди для питання про колір паркану» ("without prejudice to the issue of the color"), це жодним чином не означає, що сторони погодили, що паркан зелений. Навпаки, сторони підкреслюють, що договором жодних умов щодо можливого кольору не встановлено.

Чому ж Сектор Газа згадано окремо? Тому що до договору було додаткове листування – «щодо встановлення повної автономії на Західному березі та в Секторі Газа» (Letter Agreement 1 Additional to The Treaty of Peace of 26 March 1979 Between Egypt and Israel, concerning the establishment of full autonomy in the West Bank and the Gaza Strip). Цим сторони зобов’язалися розпочати переговори про порядок створення виборного органу самоврядування (адміністративної ради) (on the modalities for establishing the elected self-governing authority (administrative council)). Слід підкреслити, що сторони погодилися лише розпочати переговори про можливе створення органів самоврядування, а не їх створити; предметом переговорів було надання автономії зі створенням органів самоврядування, але аж ніяк не позбавлення Ізраїлю його території чи створення на ній будь-якої іншої суверенної держави.

Отже, з моменту набрання чинності цим договором кордон між Єгиптом та Ізраїлем проходить там, де проходив кордон між Єгиптом та підмандатною Палестиною. Відповідно, з одного боку кордону – територія Єгипту, з другого – територія Ізраїлю.

Сектор Газа, який раніше входив до складу Єгипту, таким чином знаходиться на ізраїльському боці кордону, тобто на території Ізраїлю.

Договір спеціально зазначає, що з цього договору Ізраїль не має жодних зобов’язань перед Єгиптом щодо статусу Сектора Газа, окрім обов’язку брати участь у переговорах щодо можливого створення органів самоврядування.

Округ Юдея і Самарія («Західний берег річки Йордан») та Єрусалим, кордон між Ізраїлем та Йорданією

Відповідно до Мирного договору між Державою Ізраїль та Хашимітським Королівством Йорданія від 26 жовтня 1994 року, як затверджений кордон між Ізраїлем та Йорданією було встановлено русла річок Йордан і Ярмук (притоки Йордану), і передбачено, що у разі природної зміни русла кордон буде слідувати за новим руслом.

До договору додається мапа, на якій позначено кордон між Ізраїлем та Йорданією. На самій мапі стосовно лінії кордону зазначено:

«Ця лінія є адміністративним кордоном між Йорданією та територією, яка перейшла під контроль ізраїльської військової адміністрації у 1967 році. Будь-яке поводження з цією лінією здійснюватиметься без шкоди для статусу цієї території.»

В оригіналі:

"This line is the administrative boundary between Jordan and the territory which came under Israeli Military government control in 1967. Any treatment of this line shall be without prejudice to the status of that territory."

Знову ж таки, в дискусіях з опонентами, налаштованими проти Ізраїлю, зустрічається думка, що фраза «без шкоди для статусу цієї території» означає наділення території особливим статусом, який, мовляв, свідчить, що хоча ця територія й перебуває на ізраїльському боці кордону, вона не є територією Ізраїлю.

Однак:

1. Така думка суперечить самому поняттю «державного кордону» як лінії, що розділяє території суміжних держав.
2. Як зазначено вище у випадку з чинним договором між Ізраїлем та Єгиптом 1979 року та на прикладі гіпотетичної угоди щодо кольору паркану, сама по собі фраза «без шкоди для статусу» не встановлює жодного визначеного статусу.

Таким чином, згідно з Договором між Ізраїлем та Йорданією 1994 року, по східний бік річки Йордан – територія Йорданії, по західний – територія Ізраїлю.

Угоди Осло

28 вересня 1995 року у Вашингтоні було підписано "Ізраїльсько-палестинську тимчасову угоду щодо Західного берега та Сектора Газа" (Israeli-Palestinian Interim Agreement on the West Bank and the Gaza Strip), яка неформально називається «Осло-II» (Oslo II Accord).

Ця угода не передбачала змін кордону між Ізраїлем та Йорданією, встановленого вищезгаданим договором.

Те, що ця угода не стосується існуючих кордонів, прямо зазначено в п. 5 ст. XXXI Угоди, де вказано, що питання кордонів – це предмет майбутніх переговорів, а не даної угоди.

Отже, ця Угода не змінювала кордонів території Ізраїлю. А отже, передбачала створення самоврядного утворення на території Ізраїлю.

Вона не передбачала ані створення суверенної держави для арабів, які проживають на цій території, ані тим більше поширення її суверенітету на частину ізраїльської території. Навпаки, вона прямо забороняла такі дії в односторонньому порядку, див. п. 7 ст. XXXI Угоди:

«Жодна зі сторін не повинна ініціювати чи вживати будь-яких заходів для зміни статусу Західного берега та Сектора Газа до завершення остаточних переговорів щодо статусу.»

"Neither side shall initiate or take any step that will change the status of the West Bank and the Gaza Strip pending the outcome of the permanent status negotiations."

Відповідно, дії керівництва Палестинської національної адміністрації, спрямовані на те, щоб називати себе без згоди Ізраїлю «державою» («Держава Палестина») або діяти як самостійна держава, є прямим і явним порушенням Ословських угод, і, відповідно, з погляду цих угод є юридично нікчемними.

Таким чином, на сьогоднішній день кордон між Ізраїлем та Йорданією як і раніше проходить по річці Йордан, а ПНА функціонує на території Ізраїлю відповідно до Угоди Осло-II, хоча цю Угоду ПНА порушила за низкою пунктів, і Ізраїль має всі підстави оголосити її такою, що втратила чинність.

Анексія

Анексія (Annexation) у міжнародному праві – це за визначенням одностороннє (unilateral) приєднання території іншої держави, тобто приєднання території іншої держави без її згоди.

Оскільки встановлення кордонів Ізраїлю з Йорданією та з Єгиптом було здійснено шляхом укладення договорів із цими державами, Ізраїль жодним чином не може «анексувати» території, що відійшли до нього за цими договорами.

Голанські висоти

Ізраїль анексував Голанські висоти, оскільки приєднав їх (див. Закон про Голанські висоти) без згоди Сирії, якій вони раніше належали.

Із Сирією було підписано лише угоду про відведення військ (Separation of Forces Agreement Between Israel and Syria; May 31, 1974), але сторони продовжують перебувати у стані війни, оскільки в самому документі зазначено, що це не є мирний договір («This agreement is not a peace agreement»).

У цьому зв’язку слід згадати Резолюцію Ради Безпеки ООН №497 від 17 грудня 1981 р.

З одного боку, твердження у цій резолюції, що «придбання території силою є неприпустимим згідно зі Статутом ООН, принципами міжнародного права та відповідними резолюціями Ради Безпеки» є помилковим.

Неприпустимим є придбання території шляхом агресії. Але, відібрання силою територій в агресора є припустимим з точки зору міжнародного права - так після Другої світової війни Німеччина та Японія були позбавлені своїх територій.

У цьому випадку агресором виступала саме Сирія. І, відповідно, анексія території агресора є правомірною

З іншого боку, попри те, що резолюція містить явну правову помилку, згідно зі ст. 25 Статуту ООН, поки вона не скасована, члени ООН, зокрема Ізраїль, зобов’язані виконувати її вимоги.

Тобто, Ізраїль дійсно повинен скасувати анексію та вважати Голанські висоти окупованими, а не анексованими, але може й надалі утримувати їх під своїм контролем на підставі положень згаданої вище чинної угоди про відведення військ із Сирією (див. мапу розмежування).

Окупація

Величезна кількість документів і публікацій, включаючи документи ООН, говорить про «окупацію» Ізраїлем певних територій, що визначаються по-різному, але суть зводиться до того, що Ізраїль окупує Єрусалим.

Можна припустити, що саме страх визнати, що повернення народу Ізраїлю в Єрусалим вже є історичним фактом, спонукає до прагнення довести, що Єрусалим не належить Ізраїлю або належить тимчасово.

ООН

ООН у багатьох документах використовує вислів «Ізраїль, окупуюча держава».

Також слід окремо згадати Консультативний висновок Міжнародного Суду ООН щодо правових наслідків будівництва стіни на окупованій палестинській території, 13 липня 2004 року.

У п. 78 зазначеного Консультативного висновку стверджується, що підписання мирного договору між Ізраїлем та Йорданією не змінило того факту, що ця територія окупована Ізраїлем.

Юридично це, звісно, абсолютно абсурдний висновок, рівнозначний твердженню, що «взагалі ніщо не може змінити того, що ця територія окупована» або «ніколи й за жодних умов, попри будь-які договори, не можна визнати, що ця територія належить Ізраїлю».

На жаль, доводиться констатувати, що Консультативні висновки Міжнародного Суду ООН (які, втім, не мають обов’язкової сили) можуть бути помилковими.

Верховний суд Ізраїлю (БАГАЦ)

Верховний Суд Ізраїлю ніколи не розглядав питання про те, чи є кордони Ізраїлю встановлені у договорах Ізраїлю з Йорданією та Єгиптом - кордонами Ізраїлю з Йорданією та Єгиптом.

Як зазначено у публікації професора Давіда Крецмера «Право воєнної окупації у Верховному Суді Ізраїлю» (Kretzmer, David. (2012). The law of belligerent occupation in the Supreme Court of Israel. International Review of the Red Cross):

Фактичне визнання ізраїльською владою того, що на окупованих територіях діє право, яке регулює воєнну окупацію, звільнило Верховний Суд Ізраїлю від необхідності вирішувати, з яких елементів складається окупація. Хоча Суд звертався до цього питання під час присутності Ізраїлю в Лівані у 1982 р. Він також пізніше розглядав питання, чи залишається Ізраїль окупаційною владою в Газі після виведення звідти своїх військ і поселень.

Тобто Верховний Суд Ізраїлю ніколи не виходив із того, що кордони території Ізраїлю визначені його договорами з Єгиптом та Йорданією.

Так, у п. 14 рішення у справі Mara’abe v. The Prime Minister of Israel від 15 вересня 2005 р. Верховний Суд Ізраїлю під головуванням Аарона Барака написав:

«Райони Юдеї та Самарії утримуються Державою Ізраїль у стані воєнної окупації. Представником держави в цьому районі є військовий командир. Він не є сувереном на території, зайнятій під час воєнної окупації (див. справа Бейт-Сурік, стор. 832). Його повноваження надані йому нормами публічного міжнародного права щодо воєнної окупації. Юридичний сенс цієї позиції двоякий: по-перше, ізраїльське законодавство не застосовується в цих районах. Вони не були “анексовані” Ізраїлем. По-друге, правовий режим, що застосовується в цих районах, визначається публічним міжнародним правом щодо воєнної окупації (див. Міжнародний Суд ООН, 1661/05 Регіональна рада узбережжя Гази проти Кнесету та ін.). У центрі цього публічного міжнародного права стоять “Положення про закони і звичаї війни на суходолі”, встановлені Гаазькою конвенцією від 18 жовтня 1907 року (далі – Гаазькі положення). Ці правила відображають норми звичаєвого міжнародного права. Право воєнної окупації також викладено в IV Женевській конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року (далі – Четверта Женевська конвенція).»

Таке мотивування рішення справляє на юриста враження не юридичного висновку, а пропагандистського документа: згадування міжнародних конвенцій поряд із висновком про окупованість згаданих територій очевидно спрямоване на створення видимості, що теза про окупацію ґрунтується на нормах міжнародних конвенцій.

Насправді ж суд спершу мав би вирішити питання, чи є ця територія на момент розгляду справи територією Ізраїлю чи іншої держави, і якщо вона є територією іншої держави, тоді вирішувати, чи окупує її Ізраїль. Якщо окупує, то встановити, чи є окупуюча та окупована держава учасниками відповідних конвенцій, коли вони до них приєдналися, чи були зроблені які-небудь застереження при приєднанні.

У ст. 2 Гаазької конвенції, що встановлює «Положення про закони і звичаї війни на суходолі», зазначено, що норми Конвенції, застосовуються лише між Договірними державами і лише у випадку, якщо всі воюючі сторони є сторонами цієї Конвенції.

Ізраїль цю Гаазьку конвенцію досі не ратифікував, а Палестинська національна адміністрація лише у 2014 році зробила заяву про приєднання до Конвенції (див. список учасників цієї конвенції). Проте суд, згадавши Конвенцію у рішенні, «скромно» про це промовчав.

Тому суд недаремно зробив застереження «ці правила відображають норми звичаєвого міжнародного права». Можна припустити, що судді розуміли: відповідно до ст. 2 Гаазької конвенції вона прямо не застосовна до розглядуваної ситуації, навіть якщо б мала місце окупація.

Чомусь суду хотілося просунути тезу про те, що Газа і Західний берег окуповані, і зробити вигляд, що ця теза базується на нормах міжнародного права.

Звіт комісії Леві

Доповідь щодо юридичного статусу будівництва в Юдеї та Самарії, також відома як Звіт Леві, була підготовлена на прохання Прем’єр-міністра Ізраїлю (Біньяміна Нетаньягу) та Міністра юстиції (Яакова Неймана) і опублікована у 2012 році комісією під головуванням колишнього судді Верховного суду Ізраїлю Едмунда Леві.

У доповіді був розділ під назвою «Статус територій Юдеї та Самарії згідно з міжнародним правом». Комісія дійшла висновку, що ці території не слід вважати окупованими з двох причин:

(1)

«Найбільш розумне тлумачення цих положень міжнародного права, схоже, полягає в тому, що загальновживаний термін “окупант” із пов’язаними з ним зобов’язаннями призначений для застосування у випадках короткочасної окупації території суверенної держави, очікуючи завершення конфлікту між сторонами та повернення території або іншого погодженого врегулювання. Однак присутність Ізраїлю в Юдеї та Самарії принципово інша: його контроль над цією територією триває десятиліттями, і ніхто не може передбачити, коли або чи взагалі це закінчиться»

(2)

«Територія була захоплена у держави (Королівство Йорданія), чий суверенітет над цією територією ніколи не був юридично та остаточно підтверджений, і яка з того часу відмовилася від претензій на суверенітет; Держава Ізраїль має претензії на суверенні права на цю територію»

На нашу думку, перший аргумент комісії Леві недостатньо обґрунтований. У міжнародному праві не існує чітко визначених часових меж, після яких окупація перестає вважатися окупацією. Так само відсутність чи наявність наміру окупуючої сторони припинити окупацію не є критерієм для визнання чи невизнання території окупованою.

Щодо другого аргументу, слід наголосити: наразі не важливо, чи мала Йорданія права на ці території до укладення договору про кордон між Ізраїлем та Йорданією в 1994 році. Важливо те, що, підписавши цей договір, вона відмовилася від цих претензій та визнала, що ці території знаходяться по ізраїльський бік державного кордону.

Загальні зауваження щодо аргументації у спорах з цієї теми

Загалом можна констатувати, що тактика тих, хто доводить, що Єрусалим, Західний берег і Сектор Газа перебувають під окупацією, полягає в тому, щоб якомога частіше та в якомога більшій кількості документів вживати вислови: «окупація», «окуповані території», «Ізраїль – окупаційна держава».

Таким чином частота повторень створює враження, що йдеться про щось давно встановлене і загальновизнане, що не потребує жодного обґрунтування.

Дуже показовим у цьому сенсі є аргумент, наведений представниками Палестинської національної адміністрації в Міжнародному кримінальному суді у справі ICC-01/18 під час ухвалення рішення про те, чи є «Західний берег, включаючи Східний Єрусалим, та Газа» територією Ізраїлю, чи окупованою Ізраїлем територією «Держави Палестина»:

«Західний берег, включаючи Східний Єрусалим, та Сектор Газа послідовно називаються міжнародною спільнотою, включаючи Генеральну Асамблею ООН та Раду Безпеки ООН, як окупована палестинська територія, не залишаючи жодних сумнівів щодо того, хто має право на цю конкретну територію»

(Див. п. 34 постанови МУС від 05 лютого 2021)

Ось такий «юридичний» аргумент: усі постійно називають цю територію «окупованою палестинською територією», отже немає жодних сумнівів, кому ця територія належить.

З цим аргументом погодився Міжнародний кримінальний суд у Гаазі: 5 лютого 2021 р. МКС ухвалив Рішення, що юрисдикція Суду поширюється на «окуповані Ізраїлем» території Гази та Західного берега, включно з «Східним Єрусалимом», а 3 березня 2021 р. Прокурор МКС відкрив розслідування щодо воєнних злочинів, вчинених на цих територіях.

Висновки

Як видно з викладеного вище, насправді і Сектор Газа, і округ Юдея і Самарія (Західний берег річки Йордан), і Єрусалим розташовані на території Ізраїлю в межах його юридично встановлених кордонів, визначених чинними договорами із сусідніми державами (Єгиптом та Йорданією). Таким чином, ці території аж ніяк не можуть вважатися окупованими.

---

Див. також:

Виктор Агеев, Где проходят границы Израиля и что Израиль на самом деле оккупирует // 9 Канал Израиль, 2024-04-25 (російською)