"Палестинський народ" та його право на самовизначення: історико-правовий аналіз
Унікальність "палестинського народу" в міжнародному праві
"Палестинський народ" та його права посідають абсолютно унікальне місце в сучасній міжнародній політиці та праві.
Так, в ООН існує спеціальний Комітет із здійснення невід'ємних прав палестинського народу (CEIRPP).
Слід зазначити, що в ООН немає жодного іншого комітету, спеціально присвяченого правам якогось іншого окремого народу.
Окрім того, існує також окремий Відділ ООН у справах прав палестинців (UNDPR).
Більше того, хоча в структурі ООН є Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), також існує цілком окрема структура — Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт (БАПОР), з окремим бюджетом та окремими правилами (хоча в даному випадку, як ми побачимо далі, ця агенція спочатку займалася не лише одним "народом").
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 32/40 від 2 грудня 1977 року встановлено Міжнародний день солідарності з палестинським народом, при цьому немає жодних інших Міжнародних днів солідарності, встановлених ООН на підтримку якогось конкретного народу.
Таким чином, ми бачимо, що "палестинський народ" явно сильно відрізняється від усіх інших народів, що живуть на Землі, а захисту його прав (невід'ємність яких навіть спеціально підкреслена в назві спеціального комітету) приділяється принципово більше уваги, ніж захисту прав будь-якого іншого народу нашої планети.
У чому ж полягає унікальність цього народу? Щоб це зрозуміти, необхідно розглянути історію його появи та розвитку.
Історія "палестинського народу"
Історія "палестинського народу" справді дивовижна і радикально відрізняється від історії будь-якого іншого народу.
Міфологічна історія
По-перше, існує міфологічна історія палестинського народу. Ця версія історії виглядає приблизно так: Палестина — це батьківщина палестинського народу (вважається, що назва країни пов'язана з назвою народу). Палестинський народ живе в Палестині з найдавніших часів. А потім палестинський народ "гостинно" прийняв єврейських біженців, що рятувалися від нацистів. Згодом євреї окупували територію держави "палестинців" і позбавили "палестинців" їхньої батьківщини.
Ця історія активно підтримується пропагандою. Зокрема, фотографія корабля з єврейськими біженцями, що прибуває до Палестини в 1947 році (фото реальне), демонструється як історичний доказ версії про те, що палестинський народ гостинно прийняв єврейських біженців, які рятувалися від фашистів.
Соцмережі переповнені постами зі старими фото з підписами на кшталт "Прекрасна Палестина, 1929 рік", фото монет і банкнот 1920-30-х років з написом "Palestine" та подібними свідченнями того, що до приїзду євреїв, "які рятувалися від нацистів", у палестинського народу була своя держава.
Також широко розповсюджується карта, що демонструє, як невдячні євреї поступово захоплювали територію держави палестинського народу, що гостинно прийняв їх:
Цікаве в цій історії те, що вона є брехнею від початку і до кінця, але в неї вірять мільйони людей у всьому світі, особливо мусульмани, вважаючи це очевидним і само собою зрозумілим фактом. Над просуванням цієї версії працюють тисячі людей у всьому світі, в її просування вкладені величезні фінансові ресурси.
Справжня історія
З античності до 1964 року (до створення ООП)
Що відбувалося насправді?
Палестина, що раніше називалася Юдеєю — це територія колишньої римської провінції Юдея. Це територія сучасних держав Ізраїль та Йорданія.
З 1516 до 1917 року ця територія була частиною Османської імперії. Вона не була окремою адміністративною одиницею, а була розділена між кількома провінціями (еялета ми або вілаєтами). Ніхто в Османській імперії ніколи не чув про "палестинський народ", що живе на цій території. На цій території жили араби, євреї, друзи, вірмени та інші. Але ніякого такого народу як "палестинці" не було.
У 1914 році Османська імперія оголосила війну державам Антанти і програла війну. Територія історичної Палестини була зайнята британськими військами. У 1917 році міністр закордонних справ Великобританії Артур Бальфур надіслав лорду Волтеру Ротшильду лист, у якому говорилося, що британський уряд "view with favour the establishment in Palestine of a national home for the Jewish people, and will use their best endeavors to facilitate the achievement of this object", що отримало назву Декларація Бальфура.
Термін "Палестина" у ті часи був поняттям, що позначало територію біблійних подій, тобто територію колишнього Юдейського царства, римської провінції Юдея, перейменованої в 135 році н. е. на "Syria Palaestina".
До захоплення цієї території британськими військами у 1917 році у мусульманських арабів взагалі не було поняття "Палестина" як етнографічного чи культурного поняття.
Сам термін використовувався лише в історико-географічному контексті, мусульманське арабське населення не асоціювало себе з Палестиною. Єдиний виняток підтверджує правило: арабська газета "Палестина" (Falastin), що видавалася в Яффі з 1911 року, була саме християнською газетою, яка спочатку зосереджувалася на християнському внутрішньоцерковному житті.
У 1919 році в Єрусалимі (вже під владою британської армії) відбулася конференція, що називала себе "Палестинський арабський конгрес" (Palestine Arab Congress), яка прийняла звернення до Паризької мирної конференції (1919–1920)). У ньому, зокрема, говорилося:
"Південна Сирія, також відома як 'Палестина', стала свідком сіоністських спроб перетворити цю землю на національний дім для євреїв..." "Ми також подали звіт, у якому виклали побажання арабського народу, який ми представляємо і чиє населення становить один мільйон, щодо долі нашої країни, а саме, що вона не повинна бути відокремлена від своєї сестри, незалежної арабської Північної Сирії, пов'язаної з арабською єдністю і вільної від будь-якого іноземного впливу чи захисту."
Це доводить, що місцеве арабське населення спочатку навіть заперечувало проти використання терміну "Палестина" (нав'язаного британцями/християнами) для цієї території, розглядало її як частину Сирії і ніяк не відокремлювало себе від арабів, що живуть у Сирії (яка тоді перебувала під контролем Франції). І ні про який "палестинський народ" чи "палестинський націоналізм" араби Палестини нічого не чули.
19–26 квітня 1920 року відбулася конференція в Сан-Ремо, Італія — засідання Верховної ради держав Антанти, де обговорювалося управління колишніми територіями Османської імперії з метою створення на них національних держав, у тому числі єврейської держави в Палестині ("establishment in Palestine of a national home for the Jewish people"). На той момент учасники конференції нічого не знали про існування якогось особливого "палестинського народу", чиєю батьківщиною була б Палестина.
У 1922 році Ліга Націй видала Великобританії Мандат на Палестину з метою створення там єврейської держави. У тому ж році до Мандату були внесені зміни. Відповідно до цих змін, створення арабської держави пропонувалося на тій частині Палестини, яка розташована на схід від річки Йордан.
Сам термін "Палестина" в роки Мандату вважався синонімом терміну "Ерец-Ісраель" (Земля Ізраїлю), що було спеціально відображено на монетах і банкнотах, випущених мандатною владою, де назва "Palestine" була написана а нглійською, арабською та івритом, причому на івриті вона позначалася як: "Palestine (Eretz Yisrael)".
У період дії Мандату термін "палестинський" у назвах громадських чи комерційних організацій — наприклад, The Palestine Symphony Orchestra, Palestine Football Association, The Palestine Aero Club, Palestine Electric Corporation — був ознакою того, що це єврейська організація.
Арабська держава на території мандатної Палестини була створена в 1946 році — Хашимітське Королівство Трансйорданія (нині — Хашимітське Королівство Йорданія).
Ні при затвердженні Мандату та змін до нього у 1922 році, ні при створенні в Палестині Хашимітського Королівства Трансйорданія про "палестинський народ" ніхто не чув.
У 1930 році британська влада опублікувала докладний звіт про стан справ та склад населення в Палестині (The Report on Immigration, Land Settlement and Development (the Hope Simpson Enquiry)). У цьому документі міститься детальний огляд населення мандатної Палестини і, природно, немає жодної згадки про будь-який місцевий "палестинський народ".
У травні 1947 року Генеральна Асамблея ООН сформувала "Спеціальний комітет ООН з Палестини" (UNSCOP) для підготовки рекомендацій щодо майбутнього уряду решти Палестини (на захід від Йордану). 3 вересня 1947 року Комітет представив свою доповідь. На її основі 29 листопада 1947 року Генасамблея ООН прийняла Резолюцію № 181 з рекомендацією про розділ решти Палестини на єврейську та арабську держави. Ні під час роботи Комітету, ні під час обговорення резолюції про "палестинський народ" ніхто не чув, він не згадувався в жодному документі Комітету і в тексті резолюції.
15 травня 1948 року Ліга арабських держав своєю заявою офіційно відкинула Резолюцію ГА ООН № 181 і ввела війська арабських держав на територію Ізраїлю, розпочавши війну з Ізраїлем. У заяві вказувалося, що:
"Palestine was part of the Ottoman Empire subject to its rule of law and enjoying fall representation in its parliament, the great majority of its population was composed of Arabs with a small minority of Jews"
У війні брали участь дві місцеві армії: Арабська визвольна армія та Армія Священної Війни, але ніхто з учасників цих армій не ідентифікував себе як приналежного до "палестинського народу". Ізраїль воював з арабами, і ніхто — ні євреї, ні самі араби — про "палестинський народ" тоді нічого не знав.
Таким чином, до появи Держави Ізраїль ніхто, включаючи самих місцевих арабів, про "палестинський народ" не чув. Араби жили на території історичної Палестини (на нинішній території Ізраїлю та Йорданії), але вони не знали терміну "палестинський народ" і ніколи себе так не називали. Сам термін "Палестина" асоціювався з біблійною, а не з мусульманською чи арабською традицією. Самі араби (за винятком християн) розглядали цю територію виключно як "Південну Сирію".
У період Мандату слово "палестинець" позначало географічну, а не етнічну приналежніст ь, і використовувалося переважно євреями та британцями. Ніякої "палестинської ідентичності" у арабомовного населення не було. Тобто не існувало ні збірок казок чи фольклору "палестинського народу", ні етнічних "палестинських" музичних чи танцювальних колективів тощо.
Коли в 1949 році Генасамблея ООН створила "Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт" (БАПОР), термін "палестинський" все ще мав суто географічне значення: під "палестинськими біженцями" розумілися не представники "палестинського народу", а араби та євреї, які стали біженцями внаслідок війни 1948-49 років (євреї тоді були повністю вигнані з територій, захоплених арабами). Проте у 1952 році турботу про єврейських біженців було передано від БАПОР уряду Ізраїлю. БАПОР з часом перетворилося на організацію, що здійснює просування та фінансування ідеї про "палестинський народ".
З 1964 року: КДБ СРСР як фактор етногенезу
То коли ж і звідки з'явився "палестинський народ"?
Концепція "палестинського народу" склалася як результат діяльності Організації визволення Палестини (ОВП).
ОВП була організацією, яку фінансував та озброював КДБ СРСР. Її бойовики проходили навчання в СРСР у 165-му навчальному центрі з підготовки іноземних військовослужбовців у селищі Перевальне під Сімферополем. Більшість її провідних діячів навчалися в СРСР (див., зокрема, Ronen Bergman. The KGB's Middle East Files: Palestinians in the service of Mother Russia). Так, документи (зокрема, документи з Архіву Буковського та Архіву Мітрохіна) підтверджують, що Ваді Хаддад, організатор серії терактів, включаючи знамените викрадення літака в аеропорт Ентеббе (див. Операція «Ентеббе»), був агентом КДБ, якому СРСР постачав зброю, спецзасоби та боєприпаси. Знаменитий терорист ОВП Карлос Шакал, організатор одного з найгучніших терактів 1970-х років — захоплення штаб-квартири ОПЕК, також проходив підготовку в СРСР.
Нинішній її лідер, Махмуд Аббас, є агентом КДБ/ФСБ на прізвисько "Кротов", який закінчив у 1982 році аспірантуру в Університеті дружби народів імені Патріса Лумумби в Москві.
Особливо цінною в цьому плані є інформація, опублікована колишнім заступником начальника зовнішньої розвідки Румунії (Секурітате), Іоном Міхаєм Пачепою:
"Мені видали «особову справу» КДБ на Арафата. Він був єгипетським буржуа, перетвореним зовнішньою розвідкою КДБ на відданого марксиста. КДБ навчив його у своїй спецшколі в Балашихі на схід від Москви і в середині 1960-х вирішив готувати його як майбутнього лідера ОВП. Спочатку КДБ знищив офіційні записи про народження Арафата в Каїрі, замінивши їх фіктивними документами, в яких стверджувалося, що він народився в Єрусалимі і, отже, є палестинцем за походженням" ... "Далі КДБ дав Арафату ідеологію та імідж, так само, як він робив це для лояльних комуністів у наших міжнародних фронтових організаціях."
(Ion Mihai Pacepa, "The KGB's Man" // "Wall Street Journal", 2003-02-22)
В інтерв'ю журналу FrontPage Magazine у 2004 році Іон Пачепа розповідав:
"ОВП була вигадана КДБ... У 1964 році перша Рада ОВП, що складалася з 422 палестинських представників, відібраних вручну КДБ, схвалила Палестинську національну хартію — документ, який був розроблений у Москві"
(Цитата за John Richardson, "The Soviet-Palestinian Lie" // Gatestone Institute, 2016-10-16)
Таким чином, концепція "палестинського народу" з'явилася разом із ОВП, яка оголосила себе представником цього народу.
Це важливо підкреслити: не спочатку склалася етнічна спільність чи народ, а потім виникла організація, що виражає її інтереси, а спочатку була сформована організація, що переслідує зрозумілу політичну мету (в даному випадку — знищення Ізраїлю або принаймні відторгнення його територій), і під неї була створена концепція "народу", чиї інтереси нібито виражає її політична мета.
Концепція "палестинського народу" була вперше сформульована в документі, що проголошував початок діяльності ОВП — так званій Палестинській національній хартії. У її першій редакції від 28 травня 1964 року було зафіксовано визначення "палестинського народу", від імені якого ОВП проголошувала цю Хартію, призначаючи себе представником цього "народу":
Стаття 6: Палестинцями є арабські громадяни, які постійно проживали в Палестині до 1947 року, незалежно від того, були вони вигнані з неї чи залишилися там. Кожна дитина, яка народилася від батька-палестинця після цієї дати, чи то в Палестині, чи за її межами, також є палестинцем. Стаття 7: Євреї палестинського походження також вважаються палестинцями, якщо вони бажають мирно і віддано жити в Палестині.
З цього визначення видно, що спочатку ОВП ще не розглядала "палестинський народ" як окремий етнос, а вважала його сукупністю етнічних арабів та етнічних євреїв.
Таким чином, ідея "палестинського народу" в той момент була ще хиткою. Але фундаментальною була ідея Хартії про прив'язку арабського населення до цієї землі. Тобто, виходячи з тексту хартії, араб з Єгипту, Сирії, Лівану, який оселився на постійне проживання в Палестині, скажімо, у 1946 році — вважався "палестинським народом", залишаючись таким навіть після зміни місця постійного проживання на Єгипет, Сирію чи Ліван.
Тобто територія Ізраїлю наділялася Хартією містичною властивістю: араб, що оселився на ній, ставав "палестинцем" і продовжував бути ним, назавжди передаючи цей статус нащадкам. Жодна інша територія у світі не мала такої містичної властивості. Наприклад, араб, який прожив якийсь час у Палестині і переїхав на постійне місце проживання до Єгипту, Сирії чи Лівану — не ставав "єгиптянином", "сирійцем" чи "ліванцем". Території Єгипту, Сирії чи Лівану не мали такої містичної властивості змінювати національну ідентичність.
З контексту можна зробити висновок, що під терміном "Палестина" тут малася на увазі лише та частина Палестини, яка була призначена для створення єврейської держави. А у статті 24 Хартії прямо вказувалося:
Ця організація не здійснює жодного територіального суверенітету над Західним берегом у Хашимітському Королівстві Йорданія, над сектором Газа або районом Аль-Хімма
На той момент територія на Західному березі річки Йордан була окупована Йорданією, сектор Газа був окупований Єгиптом, а район Аль-Хімма — Сирією. Ці території, що спочатку були частинами мандатної Палестини, призначеними для створення єврейської держави — у 1964 році не перебували під контролем Ізраїлю.
Більше того, значущим є те, що жителі Західного берега масово і добровільно прийняли йорданське громадянство. Це підтверджує, що їхня ідентичність була або панарабською, або регіонально-племінною, але аж ніяк не "палестинською" у сенсі окремої нації, що прагне до суверенітету. І, до речі, рішення Парламенту Йорданії про анексію Західного берега (Jordanian Parliament resolution Regarding the Annexation of the West Bank, 24 April 1950) говорило про необхідність захисту "арабських прав у Палестині" та про національну єдність двох берегів Йордану — Східного та Західного, але ніякий "палестинський народ" не згадувало.
Якщо національний рух ігнорує можливість створення держави там, де це фізично можливо (1948–1967), і вимагає її лише там, де це заважає існуванню іншої держави — це не національний рух, а військово-пропагандистська операція.
Таким чином, 24 стаття Хартії показує, що реальним завданням ОВП було саме знищення Ізраїлю, а палестинські араби, що проживають на тій частині території Палестини, яка не перебувала під контролем Ізраїлю, цю організацію, що нібито представляє "палестинський народ", не цікавили. Ця стаття є ключовим доказом, що доводить, що "самовизначення" було лише пропагандистським камуфляжем справжньої мети — знищення Ізраїлю.
Після Шестиденної війни 1967 року це застереження було видалено з 24 статті Хартії.
У 1968 році в Каїрі було прийнято нову редакцію Хартії, у якій, зокрема, була змінена стаття, що визначає, які євреї належать до "палестинського народу":
Стаття 6: Євреї, які постійно проживали в Палестині до початку сіоністського вторгнення, будуть вважатися палестинцями.
Таким чином ми бачимо, що ще в 1964–68 роках у документах ОВП "палестинський народ" все ще описувався не як окремий народ чи етнос, а як араби та євреї, що проживають на території, де ОВП прагнула припинити існування ізраїльської держави.
Хоча, звичайно, згодом у їхній пропаганді євреї згадуватися як "палестинці" перестали, а акцент змістився лише на "арабський палестинський народ" як особливий народ, батьківщина якого точно відповідає кордонам Ізраїлю.
Проте ідея окремого "палестинського народу" виявилася вдалою пропагандистською знахідкою, яку почали активно просувати після поразок у війнах 1967 (Шестиденна війна) та 1973 (Війна Судного дня) років, коли стало очевидним, що сподівання на швидке знищення Держави Ізраїль суто військовими засобами не справдилися і потрібно розгортати проти Ізраїлю серйозну пропагандистську та дипломатичну війну.
З 1973 року до наших днів
Поразка арабських армій у Шестиденній війні (1967) та у війні Судного дня (1973) — тобто усвідомлення того факту, що Ізраїль неможливо швидко перемогти лише військовою силою — власне, і призвела до ство рення концепції "палестинського народу" в її сучасному вигляді.
Вже у 1974 році (після поразки арабських армій у війні Судного дня) резолюція Генасамблеї ООН 3236 (1974) вперше на рівні ООН оголосила "палестинський народ" суб'єктом права на самовизначення.
Спочатку діячі ОВП самі висловлювалися про те, що "палестинський народ" — це лише хитрість для пред'явлення претензій на землю Ізраїлю. Так, керівник військового відділу та член Виконавчої ради ОВП Зухейр Мохсен у 1977 році в інтерв'ю голландській газеті "Trouw" (Правда) сказав наступне:
"Палестинського народу не існує... немає ніякої різниці між йорданцями, палестинцями, сирійцями та ліванцями. Між йорданцями, палестинцями, сирійцями та ліванцями немає жодних відмінностей. Ми всі частина одного нар оду, арабської нації [...] Тільки з політичних причин ми ретельно підтримуємо нашу палестинську ідентичність. Оскільки в національних інтересах арабів — виступати за існування палестинців, щоб протиставити їх сіонізму. Так, існування окремої палестинської ідентичності існує лише з тактичних причин [...] Щойно ми отримаємо всі наші права в усій Палестині, ми не повинні ні на хвилину відкладати возз'єднання Йорданії та Палестини"
Але з часом пропагандистська машина ОВП та її союзників міцно впровадила в інформаційний простір міф про те, що "палестинський народ" справді існує і навіть існував з античності.
З'явилися цілі псевдоісторичні монографії, що доводять, що "палестинці" — це стародавній і самобутній народ з ідентичністю, що існувала задовго до Арафата. Див. Rashid Khalidi, Palestinian Identity: The Construction of Modern National Consciousness (1997), Muhammad Y. Muslih, The Origins of Palestinian Nationalism (1988) та інші.
І ось уже, відкривши, наприклад, статтю у Вікіпедії Palestinians англійською мовою, можна прочитати, що "палестинці" — це стародавній народ, що живе в Леванті з часів бронзового віку (!), "незалежно від існування будь-якого фактичного арабського походження", що "більшість палестинців мають сильний генетичний зв'язок зі стародавніми хананеями", і що в цих землях "пізніше з'явилися ізраїльтяни", тобто пізніше "палестинців".
Характерно, що у статтях Вікіпедії івритом та російською мовою є розділ "Заперечення існування палестинського народу", де наводиться інформація, що спростовує існування палестинського народу (посилання на інтерв'ю Зухейра Мохсена тощо), але у статтях Вікіпедії про палестинський народ англійською та арабською мовами — жодних згадок про наявність позиції, що заперечує існування палестинського народу, немає.
Ідея "палестинського народу" дозволила зробити те, що називається рефреймінгом. Раніше ситуація могла описуватися як: "величезний потужний арабський світ намагається знищити маленьку єврейську державу". Але з використанням нової концепції "палестинського народу" стало можливим подавати це як "злі білі колоністи забирають батьківщину у маленького народу, позбавляють 'палестинців' їхньої рідної землі".
Смішно говорити, що створення єврейської держави позбавило арабів батьківщини чи території. Арабські країни сукупно займають близько 13 млн кв. км, тоді як Ізраїль займає 22 тис. кв. км, тобто приблизно 0,17% (сімнадцять сотих відсотка) від території арабських країн. Але коли йдеться про маленький пригноблений корінний палестинський народ, який споконвіку живе на території, захопленій злими сіоністами-колонізаторами — цей образ вже знайшов відгук у широкої публіки, особливо у лівих у західних країнах, стурбованих боротьбою корінних народів проти "колонізаторів".
Аргументи за існування палестинського народу
Визнання
Єдиним "вагомим" аргументом захисників "реального" існування палестинського народу в правовому сенсі, який може бути використаний у серйозній дискусії, є велика кількість його міжнародних визнань, насамперед:
- резолюціями Генасамблеї ООН (напр. 3236, 67/19),
- консультативним висновком Міжнародного Суду (МС) від 2004 року щодо "захисної стіни", де "палестинський народ" та його право на самовизначення згадуються прямо,
- визнанням ОВП "єдиним законним представником" палестинського народу (спочатку рішенням ЛАД, а потім і в ООН).
Ця стратегія є типовим прикладом пропагандистських технологій: масове багаторазове повторення, фіксація формулювання в міжнародних документах, ЗМІ, навчальних матеріалах та юридичних висновках, щоб перетворити спірне твердження на "очевидність".
Але, насправді, багаторазове повторення не додає ваги аргументу. Брехня, повторена навіть у тисячі резолюцій ГА ООН і зафіксована у десятку консультативних висновків Міжнародного Суду — все одно залишається брехнею. Частота її повторення не робить її правдою, вона робить її більш цинічною та небезпечною брехнею.
Тобто питання про те, наскільки обґрунтованими є твердження, що містяться в резолюціях ГА ООН, консультативних висновках Міжнародного Суду чи в рішеннях Міжнародного кримінального суду — цілком правомірне. І дане дослідження розглядає питання саме з такої точки зору. І було б абсурдно заперечувати, що позиція резолюцій ГА ООН чи висновків МС вірна лише тому, що це позиція резолюцій ГА ООН чи МС відповідно.
Пріоритет самоідентифікації над здоровим глуздом
Один з аргументів, що висуваються на користь необхідності визнання "палестинського народу", звучить приблизно так: "оскільки мільйони людей ідентифікують себе як палестинці, це автоматично робить ідентичність 'реальною'".
Однак прийняття такого підходу означало б, що будь-яка група може оголосити себе "народом" і вимагати відокремлення від будь-якої держави. Більше того, національна держава, що межує з державою, у якій люди цієї національності становлять національну меншину, могла б оголосити їх окремим народом і на цій підставі намагатися захопити територію такої сусідньої держави.
Як це вже сталося також із так само зловмисно вигаданими "народом донецької республіки" та "народом луганської республіки" — поняттями, що використовуються РФ для анексії територій України, так само як арабські антиізраїльські політичні рухи використовують поняття "палестинського народу" для спроб захоплення територій у Ізраїлю.
Швидкий етногенез
У дискусіях на цю тему іноді може зустрічатися аргумент про те, що "процеси етногенезу складні і можуть відбуватися швидко", і що "палестинський народ" міг сформуватися за той короткий період, що минув з моменту створення ОВП.
Але, навіть якщо припустити, що народ може сформуватися протягом 60 років, це все одно неминуче передбачає появу ознак, що відрізняють його від інших народів.
Якщо прибрати з "палестинської ідентичності" компонент "заперечення Ізраїлю", що залишиться у сухому залишку? Культура, мова, релігія, звичаї, генетика — все спільне з Йорданією, Сирією та іншими арабськими країнами регіону. Історія — частина загальноосманської та загальноарабської спадщини.
Унікальність цієї групи населення сьогодні тримається виключно на статусі "біженця у четвертому поколінні" та "жертви сіонізму".
Правильний термін
Таким чином, учасники політичного руху, заснованого ОВП, що називає себе "палестинським народом", не є окремим етносом чи народом. І хоча участь у цьому русі передбачає приналежність до арабського народу (етносу), вони не є навіть субетносом у складі арабів (як, скажімо, гуцули серед українців або ашкенази серед євреїв), а є політичним локальним арабським рухом, так само як "гітлерівці" були політичним рухом серед німців, або "фалангісти" — серед іспанців.
Але за відсутності іншого позначення навіть ізраїльські журналісти продовжують використовувати слово "палестинці" для позначення бойовиків, що воюють з нами, та слово "Палестина" для позначення сили, що бореться за наше знищення. Цим вони фактично працюють на ворожу пропаганду і підтверджують, нехай і неявно, законність претензій наших ворогів на нашу територію.
Мені здається, що використання термінів "лжепалестинці" та "Лжепалестина" є простим і досить виразним.
Такий термін цілком зрозумілий і академічний, оскільки конструкція "False X" (Лже-X) має стале вживання в англійській історіографії для внесення ясності при позначенні людей, що називали себе не тим, ким вони були насправді: False Margaret, False Baldwin, False Dmitry I та False Dmitry II тощо.
Тому використання термінів "лжепалестинці" та "Лжепалестина" є цілком коректним для позначення людей, що видають себе за тих, ким вони насправді не є.
Відповідно, замість прийнятих зараз у публічній сфері виразів слід використовувати: "Лжепалестинська адміністрація", "представник Лжепалестини в ООН", "визнання прав лжепалестинців" тощо.
Таке використання терміну внесе ясність та чесність в обговорення цієї важливої теми. Fraus omnia corrumpit
Принципи міжнародного права
Іноді доводиться чути заперечення: "ну нехай палестинський народ був вигаданий як обман і з метою боротьби з Ізраїлем, але зараз кілька мільйонів людей вже ідентифікують себе як палестинці, і така самоідентифікація наділяє їх правами народу" або "незалежно від мотивів його створення, палестинський народ існує і має права".
Але з юридичної точки зору це невірний підхід. У праві мотив має значення. У праві має значення зловмисний умисел. Має значення, чи є мета, що переслідується певними діями, законною чи ні.
В міжнародному праві застосовуються принципи:
Fraus omnia corrumpit — юридичне право, угода або рішення не можуть бути визнані дійсними, якщо вони засновані на обмані чи шахрайстві. Навіть якщо документ формально виглядає законним, якщо в його основі лежить обман — він втрачає чинність. І — так, це стосується також і рішень органів ООН.
Ex injuria jus non oritur — протиправні акти (включаючи обман та шахрайство, і включаючи тероризм) не створюють права для того, хто їх вчинив.
Факти вказують на те, що сама ідея "палестинського наро ду" виникла не з історично сформованих особливостей, а суто і виключно з метою обґрунтування завідомо протиправних (в силу чого для підміни реальної історії XX століття використовуються спеціально вигадані міфи) претензій на територію Ізраїлю.
Бажання позбавити справді існуючий народ права на самовизначення (в даному випадку — єврейський народ) не може бути визнано законною причиною для формування суб'єкта такого права.
Висновки
Так званий "палестинський народ" не є етнічною групою, а є політичним рухом етнічних арабів, спрямованим на знищення Ізраїлю, що помилково видає себе за окрему етнічну групу з метою використання права на самовизначення для обґрунтування претензій на ізраїльську територію.
"Палестинський" нарратив — це не дар, а прокляття для арабського населення Гази та Західного берега. Він позбавляє їх можливості адаптації, інтеграції та розвитку, замикаючи їх у циклі реваншистського насильства. Ті, хто підтримують цей міф (включаючи ООН та західних лівих), фактично соучаствують у принесенні мільйонів людей у жертву геополітичному молоху, не залишаючи їм іншої долі, окрім як бути гарматним м'ясом, що приноситься в жертву на вівтар війни з Ізраїлем.
Необхідно поставити питання в ООН про ліквідацію структур ООН, що спеціально займаються "невід'ємними правами" одного "народу", окремо від усіх інших народів, тим більше, що цього "найважливішого для ООН народу" насправді не існує. Зокрема, необхідно ліквідувати "Комітет із здійснення невід'ємних прав палестинського народу", "Відділ ООН у справах прав палестинців", "Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт" (БАПОР).
Використання терміну "палестинський народ", "палестинці" та "Палестина" для позначення цього політичного руху є фактичною підтримкою зловмисного обману, тому замість нього слід використовувати термін "лжепалестинці" та "Лжепалестина".
Попередня версія цього тексту (російською): Що таке "палестинський народ" і чи є у нього право на самовизначення
Публікації та обговорення в соцмережах:
Facebook (російською)